Головне
управління освіти і науки Івано-Франківської облдержадміністрації
Івано-Франківське обласне відділення МАН УКраїни
Відділення історії
Секція країзнавства
Володимир Самійленко і Галичина
Роботу
виконав:
Онищук
Василь Мирославович
учень
11-класу
Прутівської
ЗОШ I-III ступенів
Снятинського
району
Науковий
керівник:
Столяр
Світлана Миколаївна
вчитель
історії Прутівської ЗОШ I-III ступенів
Снятин-2012
Зміст
I Вступ
3-6
II Володимир Самійленко і Галичина
7-36
1. Знайомство Самійленка з Франком
7-11
2. Розгубленість і
пригніченість поета політичною владою на
Україні – передумови
еміграції поета на Галичину
12-15
3. Перебування поета в Галичині – Тарнові і
Милованю
16-20
4. Володимир Самійленко і Покуття
21-26
5. Володимир Самійленко і наше село
27-36
III Висновки
37-38
IV Список використаної
літератури
39-40
V Додатки
І. Вступ
Актуальність
теми моєї наукової
роботи «Володимир Самійленко і Галичина» полягає в тому, що письменник був недооцінений з
різних причин при житті.
Сьогодні ми маємо багато прикладів в нашій стражденній літературі, коли гонимі,
висміяні, переслідувані при житті поети повертаються і посідають в рідній
літературі належне їм місце. Прикладом цього є Володимир Самійленко.
Мені
стала цікава ця тема для дослідження тому, що Володимир Самійленко народився на
Лівобережній Україні, але його доля тісно пов'язана з Галичиною, Покуттям і
нашим селом Карловом. Це був один із найтяжчих періодів його життя. Розуміння і
підтримку отримав поет саме на Галичині. На цей період вплинули: особиста сімейна драма, події
суспільного життя України, однак літературна творчість поета в цей час не
припинялась.
Отже,
об'єктом нашого дослідження є життя і творчість поета Володимира Самійленка
даного періоду - періоду еміграції поета на Західну Україну. Метою дослідження
моєї науково-дослідницької роботи є:
1) вивчити маловідомий період життя і творчості В.Самійленка, простежити
взаємозв'язок особистих творчих проблем письменника і суспільно-політичних
подій даного періоду;
2) повернути із небуття цікаві сторінки історії літератури рідного краю,
які пов'язані з поетом, його зв'язки з покутськими письменниками - М.Черемшиною
та В.Стефаником;
3) проаналізувати зв'язки поета з відомими людьми
нашого села та суспільною громадськістю Галичини
і Покуття.
Метою дослідження визначається і коло проблем, що їх ми
намагалися вивчити. У своїй науково-дослідницькій роботі я використав літературознавчі
джерела І.Я.Франка; праці літературних досліджень літературознавців: Іванисенка
В.П., Бондар М.П., Чорнопиского М.Г.;
3
спогади В.Самійленка, М.Грінченкової, С.Шилухіна; письменника
із діаспори М.Бажанського; спогади Н.В.Семанюк, І.Голубовича, Наталії Каперльос-Онищук,
жителя села Прутівки Петра Кузика та розповіді жителів с.Прутівки.
Творчість поета та його зв'язки із Покуттям досліджував
і наш краєзнавець П.Арсенич. Найбільші зв'язки наша школа має в даний час з літературознавцем
із Львівського університету М.Г.Чорнописким, який неодноразово приїжджав у наше село, школу.
На мою думку, ця тема, що стосується зв'язків Володимира
Самійленка з Галичиною, Покуттям є не достатньо висвітлена. Тому при
дослідженні цієї теми ми передусім спиралися на ці факти, які розкриті в
науковій роботі.
Моя науково-дослідницька робота складається з 3-х частин:
вступу, головної частини і висновків. Головна частина «Володимир Самійленко і
Галичина» складається з таких розділів:
1. Знайомство В.Самійленка з І.Франком і його зв'язки із
Західною Україною.
2.
Розгубленість і пригніченість поета політичним становищем на Україні -
передумови еміграції поета на Західну Україну.
3.
Перебування поета в Галичині - Тарнові і Милованю.
4.
Володимир Самійленко і наше село.
Ця тема мені цікава ще й тим, що в нашій школі створено
музейну експозицію В.Самійленках
ще у 1994р. Пізніше був лист в школу від М.Г.Чорнопиского, в якому він пише:
«...Школа, Ваша мусить мати ім'я Великого Українця - В.Самійленка, який навіки
буде серед українських письменників символом чистої, як сльоза, синівської
любові до знедоленої України, а й для нас, галичан, ще й символом єднання з
Великою Україною». Лист датований 4 серпня 1995р.
4
Дирекція
школи клопотала перед районною та обласною державними адміністраціями про
присвоєння нашій школі імені В.Самійленка. В газеті «Галичина» від 17 травня
1997р. була надрукована стаття «Школи дістали імена», де згадувалося, що
«Кабінет Міністрів України прийняв пропозицію обласної державної адміністрації
і присвоїв трьом школам області імена видатних людей. Зокрема, Прутівській
загальноосвітній школі І-ІII
ступенів Снятинського району - ім'я відомого письменника і громадського діяча
Володимира Самійленка...»
В нашому селі, на цвинтарі, похована дочка Самійленка -
Галина Самійленко-Шах. На її могилі стоїть металічний хрест, де на табличці
написано, що це дочка великого українського письменника В.Самійленка. Учні
школи доглядають за цією могилою в даний час.
Мені ще цікава ця тема тим, що І.Я.Франко був добре
знайомий із послом до Австро-Угорського Сейму - Іваном Сандуляком. Саме із його
оповіді І.Франко написав оповідання «Історія кожуха». Жителі села свідчать про те, що
І.Франко неодноразово зустрічався з І.Сандуляком на Снятинському вічі та
приїжджав до нього додому. Саме завдяки І.Я.Франкові, його близькому знайомству
з В.Самійленком, я можу сьогодні досліджувати цю тему у своїй роботі. Я знаю, що Карлівське оточення любило
і шанувало поета. В найтрагічніші дні життя поет із Східної України найшов
прихисток своїй душі в нашому селі, тут він втратив під час пологів свою дочку
Галину, залишившись з осиротілою на руках онучкою.
Карлів на той
час мав свою активну, національно-свідому інтелігенцію, свої культурно -
просвітницькі традиції.
Тому й не дивно,
що в нашому селі знайшлися добрі і гостинні люди, які радо запропонували
поетові свою моральну і матеріальну допомогу.
5
“ Оте запізніле
повернення митця до народу завжди містить у собі присмак гіркоти. Річ у тім, що
твір письменника, його душа, живе боління зупиняються на тому часовому
відрізку, коли автор ставить свою останню крапку. А час робить свою справу,
змінюється світ, приходять нові покоління із своїми ідеями, пристрастями й
словами. І коли поет, подолавши часову відстань, приходить у цей новий світ,
він уже сприймається не як живий сучасник, а як історична пам'ятка, здобуток
історії".(6,5)
Від часу, коли
побачили світ його перші вірші, минуло більш як століття. І при цьому всьому
читацький загал нині відкриває для себе слово Володимира Самійленка і приймає
його слово захоплено. Воно й сьогодні вчить, запалює до боротьби, пояснює нам
самих себе, працює на відродження народу, на його майбутнє. Часом здається, що
він, дивлячись із минулого століття, краще і глибше бачить наше життя і наші
проблеми, ніж бачимо і знаємо їх ми самі.
В.Самійленко
сьогодні знімає полуду з очей свого затюканого, заляканого і ошуканого народу, показує
нам самих себе, нашу українську натуру, причину національної біди.
Сучасників і
нащадків письменника захоплювала майстерність його як стиліста, досконале
знання мови, легкість і афористичність вислову, уміння знайти прості слова і
вирази на відображення складних, багатоаспектних явищ духовного життя.
Самійленку
властива органічна єдність особисто пережитого і змісту ним написаного в усіх
жанрах його літературної творчості – в ліриці, в сатирично-гумористичних
поезіях, прозорих фейлетонах та оповіданнях, драматичних творах і навіть у
статтях та рецензіях.
6, 5. Іванисенко В.П. Живий Володимир Самінленко. - В кн.: Володимир Самійленко.К., 1992., с.5
6, 5. Іванисенко В.П. Живий Володимир Самінленко. - В кн.: Володимир Самійленко.К., 1992., с.5
6
II. Головна частина
1. Знайомство Володимира Самійленка з Іваном
Франком
Влітку 1886 року В.Самійленко познайомився з І.Франком,
що приїздив у Київ. В
той час Володимир Самійленко навчався в Київському університеті.
У багатьох поезіях В.Самійленка відчувалася
неординарність, намагання знайти свій шлях у літературі, шлях, який би
ґрунтувався на усталених нормах, але вів у ще не звідане для нашої літератури.
Мав слушність Іван Франко, коли писав про В.Самійленка: "Він не декадент і
не символіст, не модерніст і не консерватист, не революціонер і не реакціонер.
Він поперед усього чоловік з ніжним людським почуттям, з вродженою і життям
виробленою симпатією до всього бідного, покривдженого і зневаженого у природі і
суспільстві. При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий
своїй країні й своєму народові, се в Росії тип поки що свіжий, мало ще
розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Отим - то він такий дорогий і
любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний - не
штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного грунту".(20; 130)
У 1886 році шість номерів львівського журналу
"Зоря" виходить із творами В.Самійленка. Першими з них були -
"Переспів" ("В кого в серці нема весни..."), "Горе
поета", "Українська мова (Пам'яті Т.Г.Шевченка)". Ці вірші, а
також публікації наступного, 1887 року роблять ім'я В.Самійленка
загальновідомим в українських культурних колах.
У 1906р. у Львові побачила світ збірка
"Україні" з передмовою І.Франка. Через три роки вона була перевидана
у Києві в повному обсязі. ( До речі, вірші "Так смійтеся!" і
"Російська серенада" в радянський час у двотомник письменника не
потрапили). Третє видання збірки датується 1918р.
20;130 Франко І.. Зібр. творів: у 50т. - Київ: Наукова думка, 1986р. -
т.49. - с. 130.
6
В.Самійленко друкувався під багатьма псевдонімами (
Іваненко, В.Полтавець, Л.Сумний, Смутний), але найчастіше підписував свої твори
псевдонімом В.Сивенький, оскільки справді рано посивів і ще з університетських
літ носив це прізвисько.
Бути за таких умов українським письменником та ще й
сатириком - означало стати супроти державної влади, приректи себе на нерівний
поєдинок з нею.
Від першого зіткнення з поліцією Самійленко постійно
фігурує у її анналах як особа вкрай неблагодійна, приналежна до
"українофільської партії" (так іменували всю свідому українську
інтелігенцію). За його зв'язками стежили, листи перехоплювали і прізвище його
вписували в усі досьє. Прізвисько "Сивенький", яким його любовно
нарекли в студентському товаристві за рано посивілу буйну чуприну, і яке стало
в літературі та й у буденному житті йому другим прізвищем.
"В умовах жорстокого національного гніту, "під
страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною
мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й
урядування", як згадував Самійленко, минуло майже все його життя. Тільки
два місяці ще в студентські роки він міг відчути, що значить бути вільним, і то
завдяки громаді київської української інтелігенції, яка дала йому кошти на
поїздку до Галичини".(20;400)
На мою думку, твори В. Самійленка уже були дуже
популярними в той час і є актуальні в
наше сьогодення. Наприклад, в поезії "На печі" В.Самійленко дошкульно
висміяв доморощених патріотів, яким і не дано відчути краси жертовних почуттів,
бо все своє мізерне життя вони лише тремтять і різними способами рятують свою
продажну шкуру.
20; 400 Франко І.Зібр.творів: У 50т.-Київ: Наукова думка,
1986. - Т.2 - с.400.
7
Автор
викриває лицемірність, підлість "лжепатріотів", які прикриваються
багаторазовими клятвами й запевненнями у вірності Україні.
У 1887р. Самійленко на кошти "Старої громади"
здійснив поїздку до Галичини, офіційною метою якої було пізнання народу й
розбудження в народі національного духу. Ця мандрівка, а найбільше - ближче
знайомство з І.Франком залишили в поета враження на все життя. В.Самійленко
разом з К.Арабажиним здійснює поїздку до Галичини й Буковини. Такі поїздки
щороку організовувались на кошти "Старої громади" для представників
української молоді. В.Самійленко зав'язує дружні стосунки з І.Франком, знайомиться
з О.Маковеєм, приглядається до суспільного життя в Галичині й на Буковині. Враження від поїздки, підтримувані далі інформацією
галицької преси, дали матеріал багатьом творам В.Самійленка, написаним як
відразу, так і впродовж наступних років.
Пізніше, в 1907р., І.Франко опублікував статтю "Володимир Самійленко. Проба характеристики", у
якій, відновлюючи в пам'яті ці зустрічі, подав надзвичайно тонкий психологічний
портрет Самійленка-людини, відзначивши, втім, що "його біографії...внутрішньої, духовної,
не знає, мабуть, ніхто, навіть із тих, що живуть із ним у близьких взаєминах".(20; 201)
Стаття Франка -
блискучий зразок психологічного аналізу творчості поета, коли особливості
ліричного "я" виводяться з індивідуальних людських якостей автора та його
біографії.
У Франковому
захопленні мовною культурою Самійленка були висновки ерудованого
філолога-аналітика, який збагнув, що то прикмета і вроджена, і набута працею
над собою.
20;201 Іван Франко. Володимир Самійленко. проба характеристики.-В ки..Фраико
І. Зібрання творів у 50 томах, т. 37.К., 1982, с.201
8
В особі І.Франка
В.Самійленко знаходить уважного й зацікавленого прихильника своєї творчості,
надсилає йому в подальшому нові свої твори - для збірки, яку І.Франко збирався
видати у Львові наприкінці 80-х чи початку 90-х років. Львівського видання тоді
здійснити не вдалося, але матеріали цієї роботи було використано при підготовці
видання збірки "Україні" у 1906 році.
Дружба
В.Самійленка з І.Франком мала дуже велике значення для розвитку творчості поета
та видавництва його творів на Західній Україні.
Навчання в
університеті закінчує В.Самійленко в 1890 році, прослухавши вісім семестрів і
одержавши не диплом, а лише "випускне посвідчення", оскільки
"державних іспитів вирішив не здавати, бо не захотів бути вчителем, а
мріяв служити де-небудь в Києві, а разом працювати в українському
письменстві".
Незабаром був
заарештований В. Самійленко. Чини поліції особливо старалися, вважаючи, що
напали на слід великої таємної організації. Самійленка допитував особисто шеф
київської охранки генерал Новицький - найбільший у ті часи погромник
революційного руху взагалі, й українського зокрема.
За долю Самійленка хвилювалися І.Франко, М.Павлик у Львові,
М.Драгоманов у Женеві...Таким був задокументований жандармами один із епізодів
біографії письменника, "який у середині 80-х років минулого століття
прийшов в українську літературу ще, сказати б, у гімназійному віці, але вже з
очевидною літературною вправністю як яскравий і самобутній поет-лірик, сатирик,
перекладач, фейлетоніст і драматург, автор цікавих статей про культуру рідної
мови - Володимир Іванович
Самійленко. Його
життя випало на дуже драматичну, а то й трагічну смугу в історії українського
народу, і він, як Шевченко, міг би з повним
9
правом сказати,
що драма його особистого і літературного життя є частиною драми самої України,
про волю і соборність пошматованих земель якої він мріяв усе життя."(20; 128)
Я вважаю, що поет Самійленко був
справжнім патріотом-українцем, який дбав про розвиток національної культури.
"Коли судити нашу роботу по безпосередніх наслідках, - пише В.Самійленко,
- то не дала вона нічого цінного для збагачення української науки. Але нам
особисто дала багато позитивного: ми привчилися серйозніш дивитись на
національні прикмети нашого народу, більш свідомо їх любити; перед нами
відкривалися такі цінності народного духу, яких ми, може, й, не добачили б без
тієї виховничої роботи" .(21; 583)
2. Розгубленість і пригніченість поета політичною владою
на Україні – передумови еміграції поета на Галичину
Іронія - одна з
найхарактерніших особливостей значної кількості творів з поетичної спадщини
Самійленка. Слово цього оригінального митця було нищівним, коли йшлося про
колоніальний гніт, що тяжів, за термінологією царських опричників, над
"інородцями", до яких залучалися всі народи, поневолені Російською
імперією. Десять років життя (1907-1917) минули у містечку Добрянка на
Чернігівщині, де поет працював нотаріусом. Одразу ж після повалення царизму
Самійленко повертається до Києва, працює в установах інформації, освіти, фінансів
українських національних урядів. Нові вірші, народжені національно-визвольними
змаганнями українського народу, друкуються в газетах "Народна воля",
"Нова рада", "Україна", журналі "Гедз".
20; 128 Франко І.Зібр.творів: У 50т. - Київ:
Наукова думка, 1986. - Т.49 - с. 128.
21; 583 В.Самійленко. З українського життя в Києві в 80-х
роках ХІХст. - В кн.. Володимир Самійленко. твори. К., "Дніпро", 1990, с.583.
10
Навала
московсько-більшовицьких орд, а потім імперіалістична денікінщина, яка теж
визнавала тільки "єдиною, неделимую Россию", руйнують українську державність.
Самійленко 1919 р. переїджає до Вінниці, далі - до Кам'янця - Подільського, а в
1920р. опиняється в Галичині, окупованій після загибелі Західно-Української
Народної Республіки Польщею.
Я вважаю, що
поет Самійленко належав до тих патріотів України, який висловлював побоювання,
чи вистачить у народу свідомості скинути ярмо. Виявилося, що тої свідомості
забракло не у простих трудівників, а в інтелігенції, у тих, хто взявся
верховодити над ними. Ставлення до Самійленка стало яскравою ілюстрацією
громадської незрілості верхів. С.Шелухин досить точно це висловив у своїх
гнівних спогадах: "Яка гірка іронія і заразом трагедія нації! - писав він.
- Хто б міг сподіватися, що революція 1917р., для якої Самійленко так віддано
працював, тільки заступила для нього царських держиморд, цензорів і жандармів
на революційних кар'єристів в українському уряді." (18;)
Розбудилася
творча активність письменника, зігріта надією, що століттями поневолений народ
здобуде свою національно-державну незалежність, що його мова, культура матимуть
своє громадянство. Зібраний ще в студентські роки матеріал про фонетичну красу
мови, чужомовні запозичення, яким ділився з Б.Грінченком, М.Коцюбинським, Лесею
Українкою, викладає у двох дуже актуальних і цінних для розкованого
українського друкованого слова в статтях "Дбаймо про фонетичну красу
мови" і "Чужомовні слова в українській мові". Проблеми
загальнонаціональної літературної мови хвилювали Самійленка ще у 80-х роках.
18; Шелухін Сергій. Глумлива доля сатирика. - Діло. -
Львів, 1930. - №193. - 2 верес
11
Замість
літературної праці, знову була канцелярщина по різних міністерствах і
департаментах. "В секретаріаті освіти Самійленка посадили на посаду
діловода разом з панночками 19-20 літ. Та платня діловода не відповідала його
потребам: з неї жили, крім нього дружина й дочка.” (9;)
Злидні і
поневіряння були для Самійленка найтяжчим лихом - з ними він не розлучався все
життя. Домашній побут був не кращий: не вистачало на харчі, на одяг, не мав за
що і тютюну купити. Ось яким його бачила в ті час приятелька, письменниця,
дружина й сподвижниця Б.Грінченка Марія Грінченко: "Вигляд мав вельми
нужденний, убрання на йому було старе, а на голові знову шапка-бирка з діркою;
був якийсь прибитий. Жив він тоді у Михайлівському монастирі".(5;)
Та не злидні і поневіряння були для Самійленка найтяжчим
лихом - з ними він не розлучався все життя. Як найбільшу особисту трагедію він
переживав громадянську війну, початок якої викликав у поета почуття розпачу,
гніву, гострого болю.
"Самійленко спочатку з великим
ентузіастом вітає прихід до влади Центральної ради, має сподіванки на те, що
саме її уряд представлятиме інтереси українського народу... Проте невдовзі поет
переконується, що його суспільно-політичні й моральні уявлення значно
відрізняються від реальності усіх змінюваних на Україні політичних режимів.(2;12)
Коли в лютому 1917р. почала
розвалюватися струхлявіла московська тюрма народів і в Києві завирувало
українське культурно-політичне життя, Самійленко опинився у його гущі і як
письменник, і як ерудований
5; Грінченкова М.
Сивенький (Володимир Іванович Самійленко). Спогади.-
Київ,1926.-С.61-62.
12
філолог, що, за висловом Франка, найкраще знав таємниці
краси рідної мови і пропагував їх своїми творами та науковими статтями. Такий
філолог-професіонал був конче потрібний у міністерствах УНР для редагування
державних документів. Між департаментами за його залучення до себе йшло
своєрідне змагання. Але умови для праці, особливо для родини, були жахливі. І
не тільки через не влаштованість та нестатки. Київ постійно штурмували ззовні і
зсередини московські білі та червоні реставратори імперії, і ті і ті, полювали
за українськими патріотами, діячами культури, нещадно вбивали їх, і палили їхні
твори (Самійленко значився в інквізиторському списку денікінських і
муравйовських карателів). Київ переходив з рук в руки. В умовах терору та
розрухи дружині письменника Ользі Степанівні (дівоче прізвище Оришко)
доводилося, як тій чайці у пісні, побиватися за долю родини - старшої дочки
Оленки, "качечки", як її любовно кликали дома, та Галини- Галочки.
Обидві мали тендітне здоров'я. Треба було думати і про свою стареньку матір
Ольгу Олександрівну Оришко, що в скрутну годину розривалася між Києвом та
Черніговом.
Жили надіями, що Україна врешті вибере собі волю, що пажерлива
імперська зграя уступиться з нашої землі і Київ буде вільною столицею вільної України.
Не міг тоді ніхто знати, що до такої волі ще надто довгий і кривавий шлях
проляже.
У своїх спогадах про відвідування
поетом Снятинщини пише письменник з еміграції Михайло Бажанський: "Пізніше
поетові ще раз прийшлося бути в Снятинщині, він разом з урядом УНР в 1919р.
прийшов з донькою вже в Снятинщину, як до себе додому. Проживав у селі Карлові,
заглядав і до Снятина. Перебував у захисті Сестер Служебниць." (1;388)
Здійснення омріяного ідеалу свободи
Самійленко в роки громадянської війни на Україні не побачив ні від Центральної
ради, ні від тогочасної
1; 388
М.Бажанський. Вічно житимуть, Детройт, 1984p.-c.388.
13
радянської влади. В березневому номері журналу
"Шлях" 1918 року поет друкує вірш "Як ми ждали її, віковічні
раби".
Самійленко був розгублений і пригнічений політичною
дійсністю на Україні, замордованій громадською війною. Від твору до твору
письменник усе глибше осягав трагічну невідповідність навколишньої дійсності,
де вирували битви з переконань, своїм гуманістичним і національним ідеалам.
Тієї України, про яку мріяв, якій присвятив єдину поетичну книгу свого життя,
В.Самійленко не побачив ні під червоними, ні під жовто- блакитними знаменами.
На початку 1919 року разом з урядом Директорії Самійленко
евакуюється з Києва до Вінниці, далі - до Кам'янця- Подільського. Там він
влітку 1919 року бере участь у редагування друкованих органів Директорії -
газет "Українське слово", "Нова Україна",
"Україна" (фактично одна й та ж газета, що змінювала назви). Тут друкує
ряд творів.
З цього часу починаються роки поневірянь В.Самійленка.
Життєвий і творчий шлях поета надзвичайно складний. До нез'ясованих сторінок в
його біографії належить, зокрема, перебування наГаличині, де розігралася
найтрагічніша в його житті сімейна драма. 1919року разом із донькою Галиною
В.Самійленко переїхав до Львова. Там Галина навчалася гри на скрипці і
заприятелювала з Марійкою Карп'юк, ученицею художника Олекси Новаківського, яка
доводилася рідною сестрою Наталі Василівні Семанюк, дружині Марка Черемшини.
3. Перебування поета в Галичині -
Тарнові, Милованю Найтяжчі хвилини життя довелося пережити Самійленкові в окупованій
буржуазною Польщею Галичині. Взимку 1921р. він з редакцією виїхав до Тарнова.
Як іронія долі, саме тоді громадськість відзначила 35-ліття його літературної
праці, і саме тоді він з родиною найбільше голодував. Це викликало глибоке
обурення громадськості, яке з гнівом згодом висловив його товариш ще з
студентських років С.Шелухин:
14
"Життя
Самійленка в Тарнові - це матеріал не до його біографії, а до характеристики
хамства влади і її прислужників. Там його добили остаточно. Наче на глум, у
Тарнові призначили поетові пенсію тоді, коли не було вже з чого виплачувати. (18;)
Сім'я
Самійленків бідує. Уряд УНР, можливості якого все меншали, призначив
В.Самійленку пенсію на рівні плати директора Департаменту, однак гроші
виплачувались нерегулярно через їх недостачу в уряду. Найближчі друзі
В.Самійленка, що поважали його як визначного письменника, допомагали йому
матеріально, головним чином через збір пожертвувань серед інтелігенції. Вони ж
організували у 1921 році відзначення тридцятип'ятиріччя письменницької
діяльності В.Самійленка, з доповідями виступали М.Обідний та Б.Лисянський.
Радість родини
була щербата і коротка: під більшовицькою окупацією залишилася старша дочка
Оленка з бабусею, а незабаром почалася евакуація співробітників міністерств на
Західну Галичину до м. Тарнова. Врешті крайня матеріальна скрута примусила
Самійленків поселитися у садово-господарській школі Львівської
"Просвіти" в селі Миловане, тоді Тлумацького повіту на Покутті.
Львівський Громадський комітет в справі біженців з України, українські діячі
Львова (В.Дорошенко, проф.. І.Фендрик),
Перемишля (доктор Дмоховський) зібрали кошти для покриття Самійленкових боргів
у Тарнові та для переїзду у 20-х числах липня 1922р. до Миловане.
Важкохворому
Самійленкові потрібне було цілюще повітря, і він перебував тут серед чарівної
природи. Саме тут поет створив чимало оригінальних творів та переклав ряд
творів античних авторів, зокрема Горація, а також Бомарше, Мольєра. В селі
Милованя письменник викладав у школі історію української літератури та
географію, за що мав від
18; Шелухін Сергій. Глумлива доля
сатирика. - Діло. - Львів, 1930. –
№193. - 2
верес.
15
школи помешкання
та харчування. Отримував невелику пенсію від уряду УНР, дрібні гонорари за
друковане та пожертвування від українських громад, зокрема від Українського Громадського
Комітету у Празі. Все то при тодішній дорожнечі було дуже мізерне, але й з
таким забезпеченням він зміг продовжувати літературну працю.
Викладання в школі та праця на
літературній ниві певний час приглушувалa Самійленкові тривогу за долю дочки і тещі під
більшовицькою окупацією, але тільки до певного часу. Хоч Польща окупувала у
1919р. Східну Галичину, але українці не визнавали законності її влади над
собою, бойкотували перепис 1921р., вибори до сейму 1922р., вдавалися до
саботажу і навіть терору проти окупантів. Сподівалися, що польський уряд
виконає своє зобов'язання перед західними державами і дасть Східній Галичині
статус автономії. Проте шляхом різних політичних маніпуляцій польські верховоди
домоглися того, що 14 березня 1923р. Рада Амбасадорів схвалила приєднання
Галичини до Польщі. Уряд ЗУНР перестав існувати. Для бездомних Самійленків це
означало кінець надіям від своїх державників отримати хоч якийсь дах над
головою, а головне — мати державну підтримку в справі об'єднання родини. Наступ
польських шовіністів на все українське ставав дедалі брутальнішим. Один час
письменник просив навіть посприяти його переїзду до Чехословаччини.
За такої ситуації Самійленкова дружина пішла на дуже ризикований вчинок, на який здатна тільки
мати. М.Обідний згадував: "Весною 1923р. я довго не мав листів від
Володимира Самійленка. Писав до нього, але відповіді не одержував. Нарешті аж у
червні одержав. Його лист був датований 20 червня 1923р. Се був останній лист
до мене з Милованя, в якому він писав: "Дорогий Михайле Юркевичу! Давно я
Вам не писав, та й тяжко взятися до писання, бо надто тяжко на душі. З
матеріального боку
16
мені живеться добре і Ви не намагайте
вже на скарбницю (се щодо одержання для нього пенсії: - М.О.), нехай одержують
хто більше потребує. Але горе велике маю. Ще більш як за тиждень до Великодня
дружина моя виїхала відсіля і з того часу не маю жодної звістки від неї. І
майже не маю надії, що вона ще жива..."(10;)
У листі недомовки, натяки, застереження, благання і
розпач. Знав Самійленко, що дружина нелегально подалася за Збруч за старшою
дочкою знав, що то смертельно небезпечно. Відчував: якщо її і не вб'ють, то з
рук чекістів без пожертвування собою їй не вирватися. Вкрай потрібен був
розумний консультант. А тут ще й Галя безтямно закохалася, як їй здавалося, у
вимріяного лицаря і рятівника, якому залишилася у спадок батьківська хата, що
ще від самого початку світової війни чекає на господаря. Красень- учитель
Милованської школи Іван Шах, на якого заглядалася не одна дівчина, причарував
її, дарма, що мати була проти нього. Материнське серце, мабуть, відчувало щось
лихе, жаль було йому, що Галя, така тонка і ніжна натура, замість музичних
студій, інтелігентного середовища, мала опинитися в глушині серед
малокультурних людей, бути об'єктом їх насмішок і пересудів...
Все складалося
якнайгірше. Родинна драма Самійленків йшла до свого трагічного фіналу. Батькові
і материні лиха передчуття справджувалися. Ольга Степанівна опинилася в руках,
точніше у підвалах, тої ж осуджуваної Самійленком-сатириком кривавої
"чрезвичайки".
З такою умовою
заложницю випустили з в'язниці на Чернігівщину (родом вона була із Сосниці) під
нагляд і регулярну реєстрацію на місці в органах ДПК НКВС УСРР, як вони тоді називалися.
10 Лист Володимира Самійленка до М.Обідного,
весна 1923р.
17
Спілкувався Самійленковою
справою "контррозвідувальний відділ" цього шпигунського відомства (його
начальники з прізвищами на "ов" тоді прибирали собі за ленінською інструкцією
українські форми на "ів": Кальмів - це верховний по всьому енкаведе України
в столичному Харкові, Іванів - це київський, обласний. 24 липня 1923р. уповноважений
того ж контррозвідувального відділу ДПК НКВС УСРР відповів на лист Самійлинкової
дружини від 21 липня того року, що він дав розпорядження київському і чернігівському
ДПК дозволити їй виїзд з Києва на Чернігівщину, що її листи відносно чоловіка одержані
адресатами "і вжито відповідних заходів для добровільного повернення його на
Україну. Таким чином і Самійленко став заложником кривавої
"черезвичайки" і мав "добровільно" лізти у її пащу.
Виходило так, що найбільший український сатирик кінці 19 - поч..20ст., який усе
творче життя гострим талановитим словом бичував україновбивчий московський
імперіалізм, мав би тепер "добровільно" здатися на ласку його
кривавих більшовицьких реставраторів. Поетові бракувало книжок, найкращі
французькі, іспанські, італійські словники залишились десь у Вінниці, а про
книгарні Парижа, Мадрида, звідки раніше виписував літературу, доводилося тільки
згадувати. Звертався до О.Маковея, на той час директора учительської семінарії
в Заліщиках, дати притулок здібним учням-сиротам з садівничої школи. За таких
умов до осені 1923р. встиг дещо зробити, хоч затишку не мав. Особливо стало
неспокійно, коли перед Великоднем таємничо зникла його дружина, а дочка почала
зустрічатися з шкільним вчителем. Полетіли анонімки до Львова навіть у поліцію.
Дружина ж тим часом без будь-яких віз подалася до Києва рятувати старшу дочку,
яка в час воєнного
лихоліття залишилася там з бабусею. Виїхавши на Україну, пізніше вона
виклопотала звідти дозвіл на переїзд В.Самійленка.
Весною 1923р. в Милованю, коли дружина подалася рятувати
старшу дочку, Самійленко дописував уже трьома частинами опубліковану у
львівському тижневику "Визволення" поему "Гея".
18
В ній автор
зображував не зовнішню потворність більшовизму, а його внутрішню
людиноненависницьку сутність і завбачливо попереджував: "сліпим
народом", що гризуться, як хорти, загрожує новоявлений Хам, який може
розтоптати і їхню волю, і їхні "святощі народні" - їхню домовленість.
Заопікувалася Самійленком у той час і польська поліція:
стежила за переміщенням, контролювала пошту, обставляла інформаторами... І все
ж Самійленко не здавався, при допомозі зятя Івана Шаха, який для цього їздив до
Львова, намагався вирвати дружину з чекістського полону. 9 серпня 1923р. І.Шах
вислав Самійленковій дружині лист, який, мабуть, мав би був розчулити
більшовицьких тюремників.
Даремними були сподівання на сентименти енкаведистів.
Ольгу Степанівну не тільки не пустили рятувати чоловіка, а й препинили зв'язок
з ним. А тут ще й у стосунках Галі, яка вже готувалася стати матір'ю, виникли
непорозуміння з І.Шахом. Він хотів забрати бездомних Самійленків до хати своїх
батьків, що пустувала вже з 1914р., але цього брат з братовою не дозволили,
нібито вони свою половину будуть продавати. За таких обставин Самійленкам далі
перебувати там було неможливо.
4. Володимир Самійленко і Покуття Удари долі буквально переслідували поета: доньку спіткало
горе нерозділеного кохання, і вона, на запрошення Марійки Карп'юк, яка вийшла
згодом заміж за художника Осипа Сорохтея, переїхала до Снятина, що на
Івано-Франківщині.
Ось що розповіла влітку 1963 р., а в лютому 1964 р.
переслала машинописним текстом автору цих рядків безпосередній свідок та учасник
розв'язання тої проблеми Наталія Василівна Семанюк - дружина Марка Черемшини: "Моя сестра (Марійка Карп'юк)
перебувала у Львові в дівочому гуртожитку і вчилась образотворчого мистецтва у
художника Олекси Новаківського. Там жила і дочка Володимира Самійленка Галина,
яка вчилась гри на скрипці. Обі щиро подружили..."(15;)
15 Лист Наталії Василівни Семанюк,
лютий 1964р.
19
Ідучи на зустріч дочці, Самійленко порадив покинути це місце,
яке все нагадувало і ятрило незгоєну і так її рану. Галина пригадала собі, що в
Снятині живе її подруга кращих днів, і приїхала на короткий час відпочити.
Снятин сподобався Галині і вона вирішила затриматись у своєї подруги. Згодом
приїхав і поет. На запрошення Марка Черемшини перейшли жити до його дому.
Мешкали у великій кімнаті, з окремим входом і здавалось, що дістали всі умови
спокійного життя. Громадяни зацікавились приїздом в Снятин письменника з
Великої України Володимира Самійленка.
Незвичайно тепла була зустріч Самійленка з Черемшиною і
Стефаником. Обнялись, як рідні брати.
У своєму листі Марко Черемшина писав до Володимира
Гнатюка: "Тут у Снятині, мучиться письменник Самійленко з донькою Шаховою.
Чи нема йому підпори зі Львова? Він голий - босий і донька теж, а зима вже таки
надходить. Може б хвальна редакція поштурмувала там дещо у Львові, а може і
виділ Т-ва ім..Шевченка взяв би його на удержання до своєї Белелуї і дасть
директиви своєму зарядцеві п.Зарембі, щоб заїхав і забрав його з донькою до
Белелуя?"(21;)
Це вже вдруге Володимиру Самійленкові доводилося побувати
у Снятині. Вперше, у 1888-му р. він відвідав наші краї, про що описав у своїх
спогадах: "З молодіжи тодішньої найближче познайомився з Кирилом
Трильовським, котрий залишив мене гостювати до себе в село Будилів, коло
Снятина, де його батько був парохом. Живучи у Трильовського, я разом із ним
одвідував інтелігенцію в поблизьких селах, переважно попів, і міг бачити
наскільки ті різняться від наших українських, бо і більш освічені, і живуть
культурнішим життям, і являються ватажками народу, ведучи його національним
шляхом."(15;)
15; Володимир
Самійленко. Спогади: "З українського життя у 80-хр. ХІХст.,"
Миловання, листопад, 1922рік.
20
У
своїх спогадах про відвідування поетом Снятинщини пише письменник з еміграції
Михайло Бажанський: "Пізніше поетові ще раз прийшлося бути в Снятинщині,
він разом з урядом УНР в 1919р. прийшов з донькою вже в Снятинщину, як до себе
додому... (1;388)
У помешканні Марка Черемшини Самійленко заприятелював із селянином
Грицем Запаренюком, якого І.Франко змалював в оповіданні "Мандрівка русина
з бідою". Це був хоч і простий, але розумний чоловік, наділений почуттям
гумору та дотепністю.
На Снятинщині поет милувався
мелодіями троїстих музик на весіллях довколішних сіл, зокрема в Микулинцях,
рідному селі художника В.Касіяна. Гуцульські мелодії поет переймав в усіх
тонкощах і нерідко в супроводі акомпанементу Наталі Семанюк на фортепіано
відтворював їх на гітарі, а Галина своїм чудовим голосом підлаштовувалася під гуцулку.
На одному з
таких вечорів поет, тужачи за отчим краєм, зачитав такого вірша:
Ти звеш мене, й
на голос
милий твій
З гарячою
любов'ю
я полину.
Поки живуть думки
в душі моїй,
Про тебе,
ненько, думати
не кину.
з найкращих мрій,
1;338 М.Бажанський. вічно житимуть, Детройт, 1984р.-с388.
21
Я заховаю в серці
Україну.
І мрія та, як світище ясне,
Шляхом правдивим
проведе мене.
Самійленко
невисокого росту, з буйним сивим волоссям, тихим голосом, з очима, в яких
відбивалась благородність і чистота душі, і разом з тим робив враження
безпорадної дитини.
Невелика різниця
віком між Самійленком і Черемшиною, а як різко відрізнялись своїм зовнішнім
видом. Тільки ті одуховлені очі і глибоке відчуття людського горя єднали їх.
Всі були в
захопленні від автора "Вечірньої пісні". Ця пісня вже давно стала
народною колисковою і часто звучить тепер по радіо та телебаченню. Мова у
нього, як вода джерельна, п'єш - хочеться ще. А з тим повіяли пахощі чебрецю
з-над Дніпра, з України. "Наша славна Україна". Із спогадів Наталії
Василівни Семанюк: " У Марка Черемшини був співанник: "Ще не вмерла
Україна" (Відень, 1916р.), укладений Богданом Лепким. Я часто клала його перед собою, грала з
нот мелодії пісень, зокрема стрілецькі. В той час в містах і селах були дуже
популярні ці пісні. Так от, у цьому збірнику була патріотична пісня "Наша
славна Україна", а під нею стояло: "Слова і музика Сивенького".
Мене захопили і слова, і мелодія пісні. Питаю якось Марка Черемшину: що то за
поет Сивенький? У відповідь чую: та це ж Володимир Самійленко, він, кажуть,
справді сивий. Ніби-то посивів у молодому віці. Так я й дізналася хто ото поет
Сивенький.
- А тепер, пане Самійленко, хочу вам зробити, гадаю, лише
несподіванку. Послухайте ще одну пісню про оту Україну, якій ви колись
присвятили збірку своїх віршів. І, схвильована, почала грати й наспівувати
пісню Сивенького -Самійленка, який, почувши перші акорди твору,
22
зворушено поклоном голови, ніби дякував, що я воскресила
в його пам'яті цю пісню:
Наша славна Україна,
Наше щастя й рай!
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?" (16;)
Письменники знайшли скоро спільну мову. Самійленко
зацікавився літературною творчістю Черемшини та Стефаника. Значно пізніше, у
розмовах зі Стефаником та Черемшиною, В.Самійленко часто обговорював тему
художнього перекладу. Дружина Марка Черемшини, Наталія Семанюк згадувала такі
слова Самійленка: "Культурна нація не може бути замкнена у своїх рамках,
не може стояти осторонь усіх всесвітніх напрямків та ідей. Культурна нація
мусить засвоювати собі все те, що несе у світ література всіх народів", -
і далі вже суто про мистецтво перекладу: "Це зовсім просто, треба тільки
добре знати мову оригіналу та, само собою, рідну, аби використати всі її
багатства. А що варто передавати рідною мовою, то вже залежить від інших
уподобань і смаків..."
Поетові було цікаво дізнатися і про наш мандрівний театр.
Він уболівав, що немає на Західній Україні сталого театру, і носії живого слова
живуть, і працюють у тяжких умовах.
Своїми спогадами про Самійленка
Н.В.Семанюк ділилася у час так званої хрущовської "відлиги", але не забувала, що
сталінські посіпаки ще не щезли і мусила пристосуватися до обставин, цілком
обминати ситуацію з дружиною, стосунки поета з більшовицькою владою, розірваною
нею його родину. Поет дуже любив згадувати у своїй розмові про Київ, і коли він
говорив про нього, очі якось дивно світлішали, а голос ставав лагідним і
сумовитим. "Київ і Київ - святиня українського народу, краса минулого і
майбутнього України..."
16 Спогади Наталії Василівни Семанюк про перебування В. Самійленка в їхній
сім'ї.
23
Так, тоді Самійленко день і ніч думав про Київ, про долю
дружини і дочки в окупованому хамською владою краю, про її аркан на його шиї...
Ця омріяна воля України - це Самійленків фенікс, який
з'являвся навіть тоді, коли недоля України нищила його родину, разом з недугами
спопеляла його тіло.
Н.В. Семанюк у спогадах конкретніше освітила родинну
драму Галі і її переживання: "Кожного дня Галина відвідувала мою сестру
та, проходжуючись по садку, оповідала про свою любовну трагедію. Все це
оповідала часто віршем свого батька, а часом своєю поезією в прозі:
"У гаю, заплетеному золотими мотивами осені, серед
зів'ялих листочків, що розвівались з вітром, сиділи ми, гуторили, снували на
майбутнє мрії... Мені так хотілось тепла, ласки..., я була втомлена таким
бездомним життям... Разом з батьком ми тужили і то так сильно за своїми
сторонами. Правда, нас зустріли і тут гарні люди, але...
Батько мій, щоб я його не бачила зажуреним, іноді бродить
цілими днями над річкою Прутом...особливо зараз. Видно, турбується мною, а мені
так боляче-боляче...
Мені здавалось, що я стріну свою долю, своє щастя, що
знайду вже пристань для нас з батьком...
Я повірила цілою своєю душею в його любов... Як же тяжко
побила,мене моя і так сирітська доля! Мені так хотілось пригорнутись до грудей
матері, виплакатись тихенько і промовити із душі... Мамо, порадь!... мамо
рятуй!...але її не було."
Галині переживання настільки врізалися в пам'ять, що
Наталія Василівна вражень від того хвилювання, як бачимо, не згубила і через
сорок років у своїх спогадах. Так, Галя оплакувала свою нещасливу долю, тяжко
тужила за мамою, тужила як сирота, бо не було в них з батьком надії, що вони ще
зустрінуться, що вона ще жива, що вона ще коли- небудь бачитиме свою сестричку
Оленку, бабусю і рідню. І її трагічні передчуття не були безпідставними.
24
5.
Володимир Самійленко і наше село
Після Снятина сліди поета ведуть в село Карлів - тепер
Прутівка.
"Галина в'язалася своїм станом і захотіла скритися в
селі, - писала Наталя Василівна. - от, і коли Самійленко враз із дочкою рішили
виїхати на село, назустріч їм пішла Онишукова Ядвіга - вчителька з села Карлова
(Прутівка), яка була частим у нас гостем. Це була надзвичайно гуманна людина і
громадська діячка. Вчителькою не працювала, бо тоді українцям не давали роботи,
тим більше, що її чоловік Антін Онищук з ентузіазмом виїхав на Україну, до
Києва, працювати етнографом...
Онишукова, хоч у трудних матеріальних умовах, прийняла
Самійленка з дочкою до себе. І знову помандрували в село двоє безрадних в
житті, але чудових великих дітей - автор "Вечірньої пісні" з
безталанною своєю дочкою..."(15;)
Карлівську сторінку трагічної Самійленкової родинної
одісеї виповнюють архівні документи та мемуарні матеріали, зібрані у 1983р.
невтомним краєзнавцем - науковцем Петром Арсеничем у першого безпосереднього
опікуна Самійленків у Карлові Петра Кузика (за надану можливість використати ці
матеріали щиро дякую П. Арсеничу). Обставини виїзду Самійленків зі Снятина, де
вони прожили п'ять місяців - від вересня 1923-го до лютого 1924р. - Петро Кузик
оповів трохи інакше, як Н.В.Семанюк. 3-го лютого 1924р., в неділю, син карлівського
господаря Дмитра Кузика Петро взяв батькові коні і разом з дружиною санками
через Прут поїхав до Снятина. Петро, як і його дружина (дівоче прізвище
Мерв'як) були вчителями. Дружина завідувала двокласною школою у сусідньому селі
Усті, а Петрові, як активному учасникові недавньої національно-визвольної
боротьби українців, свідомому патріотові, польські окупанти не дали посади в
рідному краю і він змушений був учителювати в Польщі.
15 Спогади дружини Марка Черемшини -
Наталії Василівни Семанюк.
25
Напередодні згаданої поїздки Петро Кузик був у Снятині за
покупками. У крамниці "Народна торгівля" він зустрівся зі своїм
колегою Василем Косташуком. З крамниці Петро побачив, як вулицею йшов
"старий дідок у
чорному капелюсі". У цій постаті він впізнав особу,
яка була йому десь уже знайома. Присутні підказали йому, що це Самійленко, який
дуже бідує в Снятині. Такою звісткою Кузик був вражений, бо знав поета особисто
ще з 1917р., коли перебував у Києві.
Вийшовши зкрамниці, Кузик привітався з письменником і почув
від нього, що мешкає він у нужденній хатині за домом письменника М.Черемшини
разом з дочкою, яка вже на днях чекала дитини. Коли П.Кузик побачив, в яких
скрутних умовах вони живуть, він їм запропонував переїхати до Карлова, де
матимуть ліпші умови, бо дома є молоко, харчі і тепла хата. Самійленко
завагався, бо не міг бути далеко від пошти. П.Кузик заспокоїв його, бо пошта є
у сусідньому селі Залуччі, 4км. від Карлова. Дочка погодилася на переїзд без
вагань. Тоді вони й домовилися, що в неділю П.Кузик їх перевезе.
Коли 3-го лютого Кузик з дружиною приїхав до Самійленків,
то письменник сидів на тапчані, закутаний в коц, а дочка прала. Зібравши
невеличкі пожитки, вони виїхали до Карлова.
По дорозі завітали до школи в Устю, де вчителювала і мала
в школі помешкання Петрова дружина. Там погрілися і перекусили. Як згадував
Кузик, Самійленко, нагрівшись, грав на фортепіані, багато оповідав про пережите
в Галичині, згадував добрим словом Стефаника і Семанюка (Черемшину). Гадаю, що
для спогадів тоді у Самійленка була підстава: напередодні, 2-го лютого 1924р.
йому сповнилося 60 років, але на це, мабуть, ніхто не звернув уваги, бо у
жодних мемуарах про такий ювілей нема згадки. Як виглядає з записів Кузикових
спогадів, жалю до Стефаника Самійленко не мав, бо в нього три сини і не було
дружини, але Семанюк міг його прийняти, бо мав 6 кімнат.
" У Семанюка Самійленко побув
декілька днів і йому відмовили, бо
26
донька мала родити. Маємо сумнів, що
Самійленко міг, принаймі, висловлювати вголос такий жаль, бо був людиною надзвичайної
скромності і делікатності, яка страждала від самого усвідомлення того, що
мусить бути тягарем для інших. Хоч помешкання у Черемшини було просторе, але ж
воно служило йому водночас і за адвокатську канцелярію, до якої приходило
багато клієнтів. Плач немовляти, догляд за ним, клопоти про молоко і щоденний
харч у місті, в гостях та ще й в родині, яка не знала клопоту з своїми дітьми -
такі думки не могли не турбувати Самійленка. До того ж доля Самійленків не
могла не хвилювати українські громади Снятинщини, а найбільше самого Черемшину
та його дружину з сетрою."(23;)
Того ж дня, 3-го лютого 1924р., у Карлові, Самійленка разом з 23-річною
одруженою донькою Галиною Шах прийняв, як гостя, власник дому №181
господар Дмитро Кузик, тобто Петрів батько. Під 7-ою позицією про це було
зроблено запис і в реєстраційній книзі. Паспортом Самійленкові служило
свідоцтво ідентичності, видане 19 липня 1922р. староством м.Тарнова. оголошення
відбулося у вівторок, 5 лютого.
Гадаємо, що перевезення Самійленків до Карлова не було
результатом одноособового рішення Петра Кузика, а ухвалою свідомої громади
села, бо спочатку вони жили у хаті його батька, а потім Самійленкам підшукали
хату Василя Фроляка, юриста з Карлова, теолога. Фроляк був один час помічником
адвоката Окуневського у Городенці, був на війні, потрапив у російський полон,
був у Києві. Опікувалися Самійленками селяни та інтелігенція Карлова і сусідніх
сіл. Постійно заходили до поета директор Карлівської школи Іван Голубович,
родом із Скалата на Тернопільщині, активний учасник громадянського життя,
культурно-освітньої діяльності сільської читальні, протипольський агітатор під
час виборів, за що його окупаційна влада пізніше вислала до Польщі.
23 Михайло Гнатович Чорнопиский.
Спогади: "Трагедія Самійленкової родини - трагедія розчахнутої окупантами
України", 1994рік.
27
Був він і автором українсько-німецького словника. Його
дружина Олена, також учителька, допомагала в усьому. У карлівському
Самійленковому оточенні був і Петро Стратійчук, випускник Кіцманської гімназії,
січовий стрілець у світовій війні, який потрапив у російський полон і був
звідти виміняний на полоненого російського полковника.
Опікувався і Самійленком і Михайло Берлад, який активно
займався політичною діяльністю і змушений був пізніше тікати до Німеччини.
Карлів мав свою активну, національно свідому
інтелігенцію, свої культурно- просвітницькі традиції. До виїзду в
підбільшовицьку Україну в селі активну культурно- просвітницьку діяльність
розгорнув Антін Онищук, відомий етнограф, та його дружина, вчителька Ядвіга,
про яку згадувала Н.В.Семанюк. Довгими зимовими вечорами у натопленій
громадськими дровами хаті блимав каганець, освітлюючи обличчя допитливих селян,
які слухали мову поета про грядущі суспільні зміни. Неділями до хати Онищуків
навідувалися зі своїми дружинами В.Стефаник і М.Черемшина та громадський діяч -
І.Сандуляк. В їхньому товаристві Самійленко начебто молодшав, жартував,
сміявся, а було, що разом з ними співав українські народні пісні. Дуже любив
поет слухати гру сільських музик. "І, знаючи про це, - продовжує Наталія
Каперльос,- мати часто запрошувала їх в нашу хату, щоб розвеселити
"соловія"".
Розмовляючи з карлівськими селянами, поет висловлював
своє обурення з приводу антиукраїнських заходів з боку польських властей,
всяких заборон об'єднуватися в демократичні гуртки. Ці вболівання лягли в
основу написаних в Карлові таких сатиричних творів, як "Шляхи",
"Від чого люди лихі", де поет глузує над ілюзорними свободами шляхетської
Польщі.
Свого часу А.Онищук заснував в селі духовний оркестр,
яким згодом керував Кейван Василь. Словом, серед сільських громад Снятинщини
карлівська виділялася як живий осередок національно-культурного життя, і приїзд
туди Самійленків був не випадковий.
28
Проте Самійленкові з вагітною дочкою, яка чекала близьких
тоді вже пологів, була потрібна не тільки тепла хата, харчування та
доброзичливе культурне середовище, а й жіноча, материнська опіка і цю місію
взяла на себе Ядвіга Онищук. Так Самійленки опинилися у її хаті.
Маємо спогади наймолодшої Онищукової дочки Наталки (в
одруженні Каперльос) про тодішній їх побут. "Тоді у нас було цікаво, а
найчастіше - дуже гамірно. То сиділи ми вчотирьох: мати, Володимир Самійленко,
Галя, і я, і тихо вели розмови. Тулячись то до Самійленка, то до мами, я
прислухалась до їх розмов. Головною темою були здебільшого народні справи.
Самійленко постійно тужив за Києвом і думка про повернення на батьківщину не
покидала його ніколи, - пише Н.Каперлос. - Та частіше в такі вечори у нас було
повно народу - селян, сільської інтелігенції. Молодь співала, Самійленко читав
свої вірші, велися репетиції, дебатували... Бували в нас тоді Марко Черемшина з
дружиною, Василь Стефаник і багато інших друзів матері й поета. Всі вони
піклувалися про Самійленка, приносили йому літературу, допомагали матеріально і
клопотали про все необхідне для виїзду в СРСР".(8;)
Карлівське оточення любило і шанувало Самійленка.
"Перед кількома днями був я у нього. Дуже симпатична особа",- записав
тоді в лютому 1924р. Іван Голубович у своєму щоденнику. (3;)
Після смерті Самійленка він ще скаже своє щире слово про
письменника і про драму його життя. Голубович був авторитетним членом
Карлівської читальні, організатором просвітницьких заходів і щирим опікуном
Самійленка. Йому поет
незадовго до виїзду з Карлова, 12 травня 1924р. для карлівських хористів
записав з пам'яті ноти своїх улюблених народних пісень з рідних Великих
Сорочинець "Стояв явір над водою", "Зажурилася молода
удівонька", " Ой кінь ірже, ой кінь ірже", "І по сей бік
гора, і по той бік гора","Ой у полі рублена криниця".
29
Залишив
хористам поет і свій гімн з нотами. Трагедію Самійленкової родини цікаво
дослідив М.Чорнопиский у своїй статті "Трагедія Самійленкової родини -
трагедія розчахнутої окупантами України". "Самійленко все своє
свідоме життя був невтомним просвітителем нації. Його муза будила національну
свідомість та піднімала прибите ворогами почуття національної і людської
гідності. Це чудово розуміла свідома карлівська громада і щиро шанувала Великого
Українця. На жаль, такого розуміння, як знаємо бракувало його оточенню у
Милованю та й , мабуть, у декого з українських діячів, які, гадаємо, могли як
не запобігти, то хоч якось пом'якшити трагізм його становища. Фатальна ров'язка
тої драми сталася в Карлові 23 лютого 1924р. на 20-й день їхнього перебування
там. І хоч щирі карлівські опікуни письменника привезли лікарів, життя Галі
після родів врятувати не змогли. На руках згорьованого Самійленка залишилося
осиротіле немовля.”(15;)
Зберігся чорновий автограф листа - спогаду І.Голубовича
про Самійленків у Карлові, писаний уже після смерті письменника І.Шахові (лист
не датований). Писана чернетка чорнилом, має багато авторських виправлень, в
т.ч. й простим олівцем. Цим вона і цінна більше, бо крім конкретних деталей
змісту, віддзеркалює ще й процес авторського їх осмислення. "Голубович
писав, що Самійленки "загостювали поневільно" до Карлова, що
"запросили їх сюди старші діти карлівського селянина Дмитра Кузика" і
при цьому олівцем доповнює: "кооперативці і Михайло Берлад з
Видинова", що вони "подбали про мешканця та ін., що потрібно було.
Тут імовірно пережив В.І.Самійленко чи не найтяжчу хвилю у своєму - для України
хосенному, - а для себе самого тяжкому життю, бо в другій половині лютого
1924р. померла донька, оставляючи батькові немовля - внуку-сирітку. Цього горя,
яке надмінно боляче відбивалось на його
30
душі і здоров'ї, не можна описати! Не позбуваючись болю,
виїхав він у першій половині травня того самого року до Києва, де дальше горе і
злидні мало що змінились і прискорили кінець фізичного існування."(3;)
Голубович глибоко осмислював трагедію Самійленкової
родини, як трагедію розтерзаної бездержавної України. Він не був літератором,
літературним критиком і, як видно з цього листа - спогаду, нелегко було йому
сказати слово про письменника, бо пізнав письменника зблизька, знав його твори
і, як освічена, мисляча людина, патріот, усвідомлював вагу Самійленкової
творчої праці в національній культурі.
Спогади І.Голубовича засвідчують, з якою повагою ставилися до Самійленка в Карлові,
яку велику не тільки матеріальну, а моральну підтримку він мав там у ту
трагічну хвилю життя. "Недавня драматична дилема - залишатися з дочкою в
Галичині, у порівняно політично вільніших умовах польської окупації чи для
порятунку дружини і старшої дочки та об'єднання родини здаватися на ласку
більшовицьких вандалів - після смерті молодшої дочки для Самійленка
розв'язувалася сама по собі."(23;)
Я опрацював багато спогадів та свідчень про перебування
поета в нашому селі. У 2007р. була видана третя історія нашого села, автором
якої є Г.Іванійчук. " У нашому селі свого часу довелося зупинитися на
тимчасове мешкання видатному українському поетові, перекладачеві-філологу
Володимиру Самійленкові у найтяжчу, найтрагічнішу хвилину життя, залишити там
на вічно зболеного батьківського серця - дочку, скропити
цей куточок рідної землі над Прутом пекучими сльозами на
могилі своєї кровинки і над колискою водночас осиротілої єдиної своєї внучки.” (7;)
23 Михайло Гнатович Чорнописький. Спогади:
«Трагедія Самійленкової родини – трагедія розчахнутої ккупантами України»,
1994р.
31
Фіналом родинної трагедії Самійленка була смерть доньки
Галини, яка померла під час пологів. "День і ніч просидів поет біля
мертвої дочки. - згадує Н.Каперльос. - А коли вже люди несли труну на
кладовище, він брів за труною і голосно ридав". У ці важкі хвилини поета
не покидали друзі. З ними він, зокрема з В.Стефаником та Марком Черемшиною,
обговорював своє безталання та радився про можливе повернення на рідну землю,
про що довідуємося з твору "Шляхи".
Галину Самійленко -Шах похоронили на Карлівському цвинтарі.
Одними із організаторів похорону дочки поета були Петро Стратійчук, Ядвіга
Онищук, Петро Іванічук та директор школи Іван Голубович
Врешті - решт непідкупна любов до батьківського краю
виявилася сильнішою за будь- який страх. І в 1924 році поет, попрощавшись з
близькими та могилою доньки, похованої на карлівському цвинтарі, назавжди
переїхав до омріяного Києва. "Поет, - пише Н.Каперльос, - утираючи з очей
сльози, цілував нас, а потім, попрощавшись, сів на воза біля фурмана... Мати,
я, мої сестри ще довго дивилися вслід зникаючому вдалині возові. Дідусь, знявши
з голови чорного капелюха, довго махав ним на прощання". "... По
смерті доньки Шахової Володимир Самійленко переїхав до Милованя , але й там
довго не був. Затужив за Україною і повернувся до Києва. Там прийшлося його
ніжній душі зустрітися з новими порядками і важким життям, ще й важчим як у
Снятині, Карлові і Милованю."(1;)
20 травня 1924р. Самійленко одержав евакуаційне
свідоцтво, а 2 червня у Києві - радянське громадянство. Виснажений, змучений митарствами,
розчарований у політичному житті, В. Самійленко влітку 1924року повернувся на
Україну, в Київ. Це було для нього знайоме місто, тут він міг сподіватися на
терпимі умови для життя й праці У Києві він переніс ще один удар: трохи більше місяця до
його приїзду на руках дружини померла його найстарша дочка, яка після голодного
1921р. хворіла на туберкульоз. 1 М.Бажанський. Вічно житимуть,
Детройт, 1984р. - с 389.
32
Письменника
матеріально підтримували науковці з Академії Наук, працівники видавництв,
прихильники його таланту серед інтелігенції та робітників, службовців, а з
далекої Праги його добрий ангел, як він його назвав, М.Обідний. Тепер же нова
родинна трагедія Самійленка розігралася за особливих політичних і родинних
обставин, на тлі трагедії усієї України, розтерзаної різними окупантами. Через
родинну драму Самійленка проглядає трагічна доля тисяч і тисяч українських
родин, знівечених, розсіяних по Сибірах та світах.
Починається нова, на цей раз остання,
сторінка в родинній драмі Самійленка. Іван Голубович запише так:
"14.05.24. Нині Володимир Самійленко виїхав до Варшави, а звідси удасться
йому повернути до Києва. Дозвіл на поворот на Україну він одержав перед
кількома місяцями”. (4;)
У липні того року дружина
написала М. Обідному до Праги: “Вибачайте Володимиру Івановичу, що він Вам не писав ні одного
листа. Він вже дістався додому, сам, без Галочки (дочки). Коли ви написали йому листівку перед
святами, то він був один з дитиною малою на руках. Галочка
умерла 23 лютого, після того, як родилась дитинка у неї. Хоча при ній були
лікарі, але й вони нічого не встигли зробити; вона була занадто слабенька і
мала слабі легені. А тут, у Києві, у мене на руках умерла старша донька - Олена
від туберкульозу, переживши Галочку на півтора місяця".(17;)
Енкаведести досягли свого: письменник був у їхніх руках.
Далі свою роботу мали зробити жебрацькі умови, фізичне виснаження і хвороби. А
пенсія, яку обіцяли? Документи на пенсію вони просто "загубили"! Коли
вже стан здоров'я Самійленка був безнадійний і біль приглушував лише морфій,
4 Спогади
Івана Голубовича, 1924р.
17 Лист
дружини Володимира Самійленка до М.Обідного, 1924р.
33
дружина писала Обідному: "Нічого певного ми не
маємо, живемо з подачок, хто що дасть, то і спасибі. Академія Наук почала
клопотати за пенсію і її ухвалено в вищих інстанціях, а в нижчих погубили всі
документи і знову треба було посилати все знову, а час іде..."
Будучи вже в знемозі писати, незадовго до смерті, рівно в
річницю виїзду з Карлова 14.05.1925р., Самійленко продиктував дружині свій
останній твір. Це рідкісної форми сонет, т.зв. "суцільний". Це гімн
вічно юній душі поета, сповненій надій на волю України, "На кращий час, на
вороття Вкраїні вільного життя".
Помер Самійленко 12 серпня 1925р. у Боярці під Києвом.
Поїхати в рідні Сорочинці не було ні сили, ні грошей. Громада Боярки поховала
поета на своєму цвинтарі за козацьким звичаєм - з козацьким поясом попереду, з
червоною китайкою на домовині, з хрестом з берези, яку місцева вчителька
зрубала на своєму подвір'ї.
"Самійленко прожив життя як
великий гуманіст, як безмежно відданий своєму народові син, який не розміняв
золота своєї душі на "п'ятаки мідних правд" і збагатив скарбницю
української літератури тривкими художніми цінностями. Його досвід поета і
перекладача в освоєнні жанрово-стильової культури європейської класичної поезії
став у пригоді таким українським майстрам художнього слова як м.Рильський,
М.Зеров, П.Пилипович, М. Драй-Хмара, Борис Тен, Г.Кочур..."(22;)
22 Михайло Гнатович Чорнопиский.
Спогади: "Трагедія Самійленкової родини - трагедія розчахнутої окупантами
України", 1994рік.
34
Перебування Володимира Самійленка на Покутті в нашій
літературі зовсім невисвітлене. Окремі моменти цього періоду могли б
прислужитись дослідникам при трактуванні окремих його творів, естетичних
уподобань, контактів з культурними діячами Західної України. На сторінках своєї
наукової роботи я намагаюся дослідити тісні зв'язки поета Володимира Самійленка
із Галичиною. Мені було цікаво працювати над цією темою. Для нашого села є
гордістю те, що у один із трагічних періодів свого життя, поет В.Самійленко
знайшов свій тимчасовий притулок. Це була вимушена еміграція поета із Східної
України на Галичину. Жителі села Карлова тоді ще не усвідомлювали, яку велику
послугу зробили сивенькому поетові, який тужив за своєю сім'єю, що залишилася
на Східній Україні, на окупованій більшовиками землі.
У нашій роботі ми дослідили, що основними причинами
еміграції В. Самійленка в Галичину було:
-
розчарування
поета в наслідках революції 1917р. та Громадянської війни;
-
в забороні
писати і друкувати твори українською мовою;
-
тяжкі
матеріальні умови проживання поета в Києві;
- переслідування з боку влади;
Все це позначилося і на його літературній праці.
До цього він був знайомий із І.Франком і Галичиною і
сподівався, що там знайде підтримку, і, як бачимо, він її знайшов. Саме тут,
після періоду великих розчарувань, нецікавої канцелярської роботи, в Милованю,
серед чарівної природи, важкохворий поет створив багато оригінальних творів та
перекладав твори античних авторів. Через важке матеріальне забезпечення поет не
міг активно продовжувати літературну працю.
Поет був щирий із карлів'янами. Спілкувався із сільською
громадою, любив слухати народні троїсті музики, цікавився народними виставами.
Все це активізувало його інтерес до народознавства, етнографії і фольклору.
35
Ми знаємо, що поет був музично обдарованим. Завдяки
знайомству із Гнатом Хоткевичем та любові до народних інструментів, поет до
кінця свого життя займався модернізацією бандури. (У додатках я подаю
Самійленкове креслення і розрахунки музичного інструмента).
І в цей період він творив, хоч не так творчо, як би це
хотілося. На це вплинула його хвороба, трагедія дочки Галі і невідома доля
дружини та дочки, яка також незабаром померла від туберкульозу легень.
|
у
у-
|
Отже, час перебування поета В.Самійленка в Галичині та на
Покутті є дуже важливим періодом в житті поета, і є маловідомим у вивченні його
біографії. Тому ця тема потребує детального вивчення і продовження. Ми нічого
не знаємо про Івана Шаха. Є відомості, що після смерті Галини, він забрав дочку
до себе. В нашому музеї с.Карлова є фотографія, де є сфотографованим І.Шах з маленькою
донечкою (4-5рр.). Знаємо й те, що пізніше онучка В.Самійленка переїхала у
Францію. Отже, тема ця потребує дальшого дослідження. Вона є дуже для мене
цікавою, бо тісно пов'язана з моїм рідним селом.
Матеріал, який я досліджував у своїй роботі, може бути
використаний на уроках літератури рідного краю, історико-літературного
краєзнавства, на уроках української літератури при вивченні творчості поета. В
рідних Сорочинцях поета не знають про цей період його життя, тому їм також цікаво
було б про це дізнатися.
36
Список використаної літератури
1.
Бажанський М. Вічно житимуть. – Дітройт: Снятин, 1984
2.
Бондар М.Творчість
Володимира Самійленка. В кн.: Володимир Самійленко К. Дніпро, 1990р.- с.-12
3.
Лист І.Голубовича
до І.Шаха
4.
Голубович І.
Спогади//Архів музею села Карлів
5.
Грінченкова
М. Сивенький (Володимир Іванович Самійленко). Спогади.-К,
1926.
1926.
6.
Іванисенко В.
Живий Володимир Самійленко. - В кн.: Володимир Самійленко. К.. 1992р
7.
Іванійчук.
Г. карлів – перлина мого серця. – Прут-Принт, Снятин, 2007
8.
Каперльос-Онищук
Н. Спогади// Архів музею села Карлів
9.
Маршинський
Аполлінарій.З життя Володимира Самійленка // Календар-альманах"Дніпро". -
Львів, 1929. -с. 82
10.
Обідний М. Спогади
про Володимира Самійленка//Архів музею села Карлів
11.
Рильський М.
Зібрання творів у 20-х т. – К: 1986.- т.12
12.
Самійленко В. З
українського життя у 80-х роках XIX ст.. Меловання, листопад 1922 р.// Архів
музею села Карлів.
13.
Лист
Володимира Самійленка до М.Обідного, весна 1923р.
14.
Самійленко
В. Твори у 2-х томах.-Київ: ДВХЛ, 1958
15.
Семанюк
Н. Лист до Михайла Чорнописького від … лютого 1964.// Архів музею села Карлів
16.
Семанюк
Н. Спогади. //Архів літературно-меморіального музею м.Снятин
17. Самійленко О. Лист
до М. Обідного//Архів музею села Карлова
18.
Шелухін
Сергій. Глумлива доля сатирика. - Діло. - Львів, і 930. - №193. - 2 верес.
19.
Тулуб
О. Матеріали до життєпису В. Самійленка//За сто літ. Кн. III.-Київ, 1928.
20.
Франко
І.Зібр. творів: У 50т.-Кнїв: Наукова ду мка, 1986.-Т.2
21.
В,Самійленко. З
українського життя в Києві в 80-х роках ХІХст,- В кн..
Володимир
Самійленко. Твори. К.. "Дніпро". 1990, с. 583.
22. М.Черемщина . Лист
до В. Гнатюка.1.10. 1923рік
23. Михайло Гнатович
Чорнописького. Спогади: «Трагедія Самійленкової родини – трагедія розчахнутої
окупантами України», 1994 рік.
Немає коментарів:
Дописати коментар