Учнівські проекти

  Учнівський проект "Я - громадянин України"
Тема: "Духовна скарбниця мого народу"

                                                        

Підготували:  учні 10 класу

Прутівської ЗОШ I- III ступенів

Онищук Василь

Яхневич Наталія

Вчитель-консультант:

Столяр С.М. 

      Мета проекту

Ознайомити учнів та громадськість села з історією побудови рідного храму, підвести їх до усвідомлення його місця і ролі в духовному відродженні нашого народу і розвивати вміння характеризувати історичні події, використовувати першоджерела та монографічну літературу; формувати духовну і національну свідомість, виховувати почуття гордості за своїх предків.

    Характеристика проекту

За метою проектної діяльності – дослідницький. За кількістю учасників –груповий.

За тривалістю – довготривалий.

     Актуальність   цієї теми полягає в тому, що цього року виповнюється 100 років нашій духовній святині – Церкві Покрови Пресвятої Богородиці с.Прутівка. Тому учні нашої школи вирішили дослідити історію рідної Церкви і приурочити свою дослідницьку роботу 100-річчю Храму. Це і є головним завданням даного проекту.

     Хронологічними рамками  роботи є серпень 2010 року по жовтень 2011 року.

     Об’єктами дослідження є    Церква “Введення в храм  Пресвятої Богородиці” с. Прутівка, його минулий та теперішній стан, а також могили

А. Воєвідка, Ілларіона Курп’яка, В. Білинського, які займалися будівництвом і просвітницькою роботою.

      Методологічною основою дослідження є    проблемний, історико-хронологічний, пошуковий методи, принципи об’єктивності та історизму.

       Теоретичне значення роботи:      ця робота може бути використана на уроках історії, дляпозакласнихзаходів, виховних бесід тощо.

       Структура даного дослідження   обумовлена предметом, метою і завданням дослідження. Робота побудована за проблемно-хронологічним методом. Складається робота з вступу, 3-х розділів, висновків, списку літератури та додатків.

    

Етапи реалізації

I етап —  вивчення вибраної проблеми, обговорення її значимості та актуальності  сьогодні

II етап — дослідження проблеми (об’єднання у дослідницько-пошукові групи,   

 головним завданням яких є збір інформації з історії рідного храму).

III етап — аналіз інформації ( презентація зібраних матеріалів групами, їх 

                систематизації).

IV етап — дії по вирішенні проблеми (випуск стінгазети, оформлення

                  фотоальбому).   

V етап — підготовка до представлення проекту.

VI етап — представлення матеріалів дослідження (в районному методкабінеті на загально-шкільній лінійці розповідь про діяльність дослідницької групи).

VII етап — оцінка учнями проектної діяльності та внеску кожного у виконану  
                    загальну справу.

Очікувані результати

1.    Достукатись до сердець дорослих і дітей з проханням берегти і піклуватися про  духовну скарбницю – рідний Храм. Довести до розуміння того, що без духовного пробудження, без збереження своїх святинь ми не зможемо зберегти собори своїх душ.

2.    Демонстрація учнями справжнього розуміння громадянського і християнського обов’язку і доведення на практиці, що будівництво демократичної держави неможлива без збереження духовних святинь і активної та відповідальної участі у цьому проекті кожного громадянина.

Про проект

Учнями Прутівської ЗОШ I-III ст. розроблений проект “Я – громадянин України” на тему “Духовна скарбниця мого народу” присвячений 100-річчю рідного храму. На початковому етапі роботи ми поставили собі за мету дослідити історію побудови Церкви, а також звернути особливу увагу на діяльність духовних просвітителів,  таких як А. Воєвідка, що був засновником товариства тверезості, о. Іларіон Курп’яка, за якого і був збудований наш храм, О. В. Зілинського та інших осіб, які займалися будівництвом та просвітницькою роботою. Тому учнями нашої школи були сформовані три групи, кожна з яких отримала окреме завдання.

 Перша група займалися пошуком інформації про архітектора Василя Нагірного;

друга група працювала над завданням дослідити діяльність відомих душ пастирів села; третя група учнів безпосередньо взяла шефство над пам’ятними могилами духовних отців, де було проведено клопітку роботу по очищенню території довкола пам’ятників, що знаходяться на території старого цвинтаря. На третьому етапі нашої роботи було завдання проаналізувати виконану роботу по збору інформації, а також систематизувати представлені матеріали.

Наступним нашим кроком було донести до учнів школи та громадськості села розуміння того, що духовні святині треба берегти, а також не забувати про тих людей, які були причетними до такої важливої справи. Адже людина живе доти на землі, допоки жива пам’ять про цю людину. Ми не маємо права забувати їх, чи залишати в занедбаному стані їхні могили. І це не тільки з огляду роботи над даними проектом, а з огляду майбутніх поколінь, для яких потрібно залишати взірець доброї історичної пам’яті.

 Працюючи над даним проектом, учні Прутівської школи виконали надзвичайно важливу роботу, збагативши шкільний музей по історії с.Карлова зібраною інформацією, а також оформити фотоальбом та планується випуск стінгазети, приурочений 100-річчю рідного храму, урочистості якого будуть проведені 4 грудня на свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Окрім того, нашими руками були очищені могили душ пастирів, які, на жаль, знаходилися в занедбаному стані, зокрема могила о. Іларіона Курп’яка, який був парохом нашого села в час будови храму. Адже не кожне село зможе пишатися такою імпозантною Церквою, як у нас. І нашим головним девізом були слова: “Молоде покоління за збереження духовних надбань наших попередників.” Цим проектом ми хочемо, щоб пам’ять про відомих людей передавалась з покоління в покоління і наші нащадки змогли пишатися своєю духовною святинею ще не одних 100 років.

  

Опрацьований матеріал

І. Історія  побудови  церкви

Церква ніколи не стояла осторонь культурно-освіт­нього життя села. Вона здійснювала релігійні, моральні, харитативні, громадські й культурно-освітні функції. Цер­ква відстоювала національно-визвольні ідеї та рухи, бо­ролася за національну свідомість. У нашому селі пара­фію засновано в 1754 році. В 1803 році на власні кошти побудували дерев'яну церкву "Перенесення мощей Свя­того Миколая".

Ця дерев'яна церква стояла на старому цвинтарі у центрі села. Користуючись спогадами Івана Сандуляка в книзі "Село Карлів" зазначимо, що у 1862 році священи­ком у селі був Симеон — Петро Подляшецький. І. Санду-ляк писав: " Сей душпастир, царство йому небесне був добрий і людяний чоловік. Веселе його успособленнє по­добалось кожному; старі люде оповідають, тай я трохи пам'ятаю ріжні єго співи /бо любив співати/, розмови й гри на скрипках, котрі при кождих гостинних сходинах мож було почути. Були се часи, коли й найщирши народ любячі людей, як згадаєм вже на початку не звертали уваги на матеріальний і моральний упадок свого народу; тож і він мимо своєї любови до народу, притримувався нашого шкідливого звичаю. Тратили ми дорогий час і має­тки, тратив і він єго з нами. Не дивота проте, що по єго смерти в 1862 р. не осталось за ним нічого.

...Зараз по році 1863, по смерти б. п. о. Подляшецького змилувався Господь над нашим погибаючим Карловом йвибрав для него душпастиря, як ангела хранителя, не боячого жадного ворога, котрий зумів вибавити ціле наше село від погибелі душевної і тілесної. Сам Господь виб­рав для нас ревного і бодрого воєводу о. Андрея Воєвід-ку нашого покровителя, а побідителя наших ворогів, котрі копали велику пропасть перед нами, щоби нас загуби­ти."

Народився він у 1833 році, висвячений 1855 р., а 1863 р. прийшов на парафію до села Карлів. Працював над піднесенням села з морального упадку. Його 

заслуга­ми було побудування загального шпихліра, який став у великій пригоді для селян у час неврожаю, посухи чи граду, а чи якогось іншого нещастя. Він заснував позич­кову касу, а найбільше звернув увагу на п'янство, яке було дуже поширене в ті часи. Створив Товариство тве­резості. В році 1874-му, 20 грудня село заприсягнуло, що не буде пити горілки. Це відома на всю Галичину подія його часу. А 13-го січня 1875 року проголошено величаве свято, на яке прийшло багато народу. Помер о. А. Воєвід­ка 23 червня 1883 р. на 50-му році свого життя.

Після смерті отця Воєвідки 23 червня 1883 року, обо­в'язки завідуючого парафією виконував о. Амбросій Січинський. Саме за нього в 1884 році була збудована читальня "Просвіти" в Карлові, що її заснували І. Санду-ляк, М. Кейван, О. Трильовський.

Наприкінці XIX століття виникло питання про будів­ництво нової, більшої церкви. Церковні браття Воєвідка Николай, Беркоша Семен, Кузик Николай, Калитчук Іван, Сандуляк Юрко й решта громади вирішили збудувати нову цегляну церкву, велику — на 5 бань.

Після отця Січинського парохом у селі був о. Ілларіон Курп'як, який із старшими браттями будував нову церк­ву. Курп'як Ілларіон — священик, став однією з найвиз­начніших постатей між нашим духовенством Станіславсь-кої єпархії. Він був парохом села Карлова впродовж 36 років і справжнім батьком села. Народився 23 лютого 1852 р. в сім'ї вчителів Василя і Тетяни з Фединських. У 1888 р. о. Ілларіон Курп'як організував чоловічий хор, який під його диригуванням виступав на різних святах, ювілеях та концертах в Карлові і в довколишніх селах. Коли у Львові постало музичне товариство "Боян" і зас­нувало свої філії по містах Галичини, о. Ілларіон став співзасновником відповідної філії в Снятині та першим її головою, а коли Микола Лисенко приїхав до Львова, то письменник Богдан Лепкий запросив о. Ілларіона вітати великого композитора.

Ілларіон Курп'як належав до галицьких народовців, проте передплачував майже всю національну пресу і дбайливо збагачував свою бібліотеку новими виданнями, зокрема, музичними. Воював з радикалами, щиро нена­видів москвофілів, за те, що їх агенти швендяли по на­ших селах. Листопадовий зрив і повстання ЗУНР стрінув з особливим ентузіазмом і на проповідях закликав мо­лодь зголошуватися в ряди УГА.

Найстарший його син Олександр був правником і коли митрополит Андрій Шептицький у 1899 р. відвідав Карлівську парафію, о. Ілларіон представив йому сина. "Юрист"? — запитав єпископ і після потакуючої відповіді сказав: "О, бо ми товариші". Бо єпископ мав теж докторат права.

О. Ілларіон Курп'як помер в лютому 1921 року на 69-му році життя і на 44-му році священства.

Найбільшою заслугою о. Ілларіона Курп'яка була по­будова мурованої церкви св. Миколая в Карлові, коли стара дерев'яна церква, побудована наприкінці XVIII ст., вже валилася. Тоді були великі суперечки у зв'язку з великими коштами. Проте о. Ілларіон та його однодумці, між ними Юрій Сандуляк, виконали свій план. На село наклали конкуренцію і зібрали 250 тисяч корон, на ті часи колосальну суму. На основі проекту Василя Нагірного почали будову в 1907 році.

Для будівництва нової церкви купили у вчителя Макаревича землю, на якій стояла стара школа. Кошти на будову церкви давало саме село, крім того, ходили зі збіркою по других селах. По селах збирали кошти Терентюк Іван, Семотюк Микола, Кузик Іван, а Воєвідко Микола ходив навіть за Дністер. 1876 року в с. Карлові було засновано позичкову касу. Користуючі із цієї каси позичкової вічно вдячні і згадують таких великодушних засновників, як Олексу Чорнокожу, Василя Кузика, Ва­силя Іванійчука, Юрія Сандуляка, Івана Кузика та інших.

На церкву Карлівську зложили свої внески Михайло Івасюк (купив дзвін, плащеницю, великий Хрест, срібну чашу, хоругву св. Тверезости, два фелони — світлий і чорний); Василь Макаревич придбав великий павук; Ам-вросій Січинський — образ вартості; Олекса Чорнокожа — теж образ вартості.

На той час в будівельному братстві працювали Ми­хайло Іванійчук, Микола Воєвідко, Петро Івасюк, Іван Кузик, Семен Беркоша.

Заможні селяни віддавали під заліг по 10 моргів поля на 4 роки, а гроші йшли на будівництво. По закінченні будови постало питання про закінчення церкви, а гро­шей вже не було. Воєвідка Николай та інші старші брат­тя пожертвували своїми волами, продали їх у Вашківцях. За виручені гроші купили метлахську плитку й вистели­ли нею посацку (підлогу), яка до сьогоднішнього дня слу­жить і не потребує ремонту. Треба при цьому сказати, що в роки 1905—1909, коли будувалася церква, в хатах селян не було навіть дерев'яних підліг, ходили по гли­няній долівці.

При будівництві відбулися й трагічні випадки. Впала з висоти і розбилась дочка Семена Тацюва, теж впав і тяжко травмувався Фроляк (Осафаташин). В результаті будови Карлів зміг пишатися імпозантною церквою, яку закін­чили в 1909 р і 4 грудня в день Введення Пречистої Діви Марії увійшли до церкви. То було велике свято. Народ радів тою величчю, але плакав за старою церквою. Ве­ликдень ще відсвяткували біля старої церкви в 1910 році (збереглася остання світлина). Стару церкву в травні 1910 року розібрали і на її місці, там де був алтар-престіл, поставили капличку, яка стояла до 1958 року.

Новій церкві не було рівних не тільки в Снятинському повіті, але й може в усіх селах Галичини, навіть деяких містах. Побудована в "Нагірнянському стилі", тобто як   синтез візантійсько-романських форм, з деякими рисами модерну. Майже "близнятами" були церкви Нагірного в Калуші, Тухлі біля Любачева, а з деякими іншими в бага­тьох місцевостях Галичини.

Першою дитиною охрещеною в новій церкві був си­нок Іллі Івасюка (Пасічника)  — Василько.

Згодом церква була перейменована на церкву Введен­ня в храм Святої Богородиці.

Вище згадані священики були прогресивними, відда­но виконували свій душпастирський і громадський обо­в'язок.

Після смерті о. Курп'яка з лютого 1921 до 1922 року для відправ у Карлівську парафію доїжджав із Снятинського деканату о. Омелян Завицький.

В 1922 році на парафію прийшов священик Білинський Леонтій. Свідомість села в той час вже була достатньо сформована. Культурно-освітню роботу проводили вже самі селяни. Священик займався душпастирською робо­тою, вчив у школі релігію, організував церковний міша­ний хор, підготував диригента хору Івасюка Петра (Пасі­чника). В час літніх вакацій церковним хором займалася донька священика Маруся, яка була студенткою Львівського університету й консерваторії. В тому хорі співала Олена Стратійчук з гарним голосом — сопрано.

Старшими браттями у церкві за Польщі були Семен Беркоша, Андрій Івасюк (Почайка), Микола Лелюк, Федір Семотюк, пізніше — Микола Фроляк (Шкірак), Роман Калитчук (Дяків).

За отця Білинського помальовано усе в захресті, куп­лено ікону Матері Божої та казальницю. В 1930 р. прид­бано великий іконостас, ще одну ікону Матері Божої, новий ківот на пристіл.

Під кінець 30-х років старші браття вирішили вималю­вати церкву зсередини. Було складено договір з Львівським художником Г. Смольським, але помальова­но лише частину стін у захрестії, подальшій роботі пере­шкодила війна.

Крім церкви, в селі майже на кожному куті стояла каплиця та багато придорожних хрестів. В неділі й свята церква була відчинена: з самого ранку відправлялося Всеночне, Утреня, Служба Божа. Після обіду правилася Вечірня. Якщо хтось з якихось причин не міг бути на Службі Божі, відвідував Всеночне, Утреню чи Вечірню.

Церковні дяки були на належній висоті, прекрасно читали Святе письмо й добре володіли релігійними на­співами.

Церква працювала в активному режимі — хрестила, вінчала, хоронила, посвячувала поля, в школі навчала дітей.

Коли у 1939 році в село прийшли більшовики, о. Білинський зазнав багато знущань та принижень. А при другому "визволенні" в 1945 році отця Леонтія заарештували, зас­лали "на Печору", де він захворів на цингу і хоч повер­нувся до Львова, та в 1964 році помер.

Ось, як про ті часи згадує Тимофій Іванійчук:

"Антирелігійна пропаганда і боротьба з релігійними пе­режитками почалися з перших років існування радянсь­кої влади. Прапором боротьби стала ленінська газета "Ре­лігія — опіум народу". Ленін, як геніальний демагог і по­літичний авантюрист добре розумів, що кожна релігія збе­рігає народні обрядні національні традиції, котрі відроджють народу національну свідомість і національну гідність. Тож хіба разом з церквою сформуєш безлику і безхре­бетну суспільну формацію "радянський народ?". Отже, втрата духовності приводить до втрати національного об­личчя народу, а сам народ перетворюється у зденаціона­лізовану аморфну масу.

Ось така була ленінська політика інтернаціоналізації, а в реальності — русифікації поневолених народів.

На початку 60-х років на Україні наростає нова хвиля за національне відродження України.

Кращих синів і дочок кидають в тюрми і засилають в "психушки".

Одночасно, з новою силою зростає антирелігійна бо­ротьба. Лекторами різних рангів читається надмірна кількість лекцій на антирелігійну тематику. Поруч з цим, ночами зникають хрести і пам'ятні знаки, руйнуються каплиці і церкви. Багато церков повторно закривають, а церковні реліквії розкрадаються. Закриті церкви пере­творюються у складські приміщення, музеї атеїзму, клу­би, кінотеатри тощо.

Були окремі випадки, коли дерев'яні церкви пускали за "червоним півнем". Слід відмітити, що в цих злочин­них акціях, як правило, брали участь місцеві активісти, під "мудрим" керівництвом комуністів.

Тут хочеться, як застереження сказати, що в нас теж знайшлися такі горе-"активісти". Це люди молодого і се­реднього віку. Однак, довго їх свята земля на своїх гру­дях не носила, за кілька років вони померли.

Пам'ятай, святині не будував — не руйнуй! Називати імена цих "героїв" не будемо, щоб не травмувати невинні душі їхніх нащадків. Наша церква на певний період теж була закрита, однак завдяки активним діям церковної громади, церковні реліквії були не тільки збережені, але частково відновлені і поповнені новими".

Після Білинського церква декілька місяців була зак­рита, але на щастя церковні реліквії були збережені. В результаті Львівського Собору 1946 року храм перейшов під юрисдикцію Православної церкви Московського пат­ріархату. З 1946 року священиками на парафії були свя­щеники о. Дорош, о. Сорокевич,   о. Личак.

Личак Микола Іванович прийшов у село з Чернівецької області, де йому було заборонено правити за те, що освя­тив могилу полеглим від рук НКВД. За певні порушення був переведений від нас на парафію в Городенківщину. Згодом, у газеті "Радянська Буковина" з'явилася стаття, що він відрікся від сану.

Пізніше працювали на парафії священики: о. С. Лав-ринтович, о. В. Лютик.

У 1971 році на парафію призначили о. Романюка. Він у селі був недовго, але ця особа досить неординарна та суперечлива і про нього слід згадати ширше.

Священик о. Василь Романюк народився в 1925 році у с. Химчині, що на Косівщині, в сім'ї бідних селян. У мо­лодому віці Василь був арештований НКВД за звинува­ченням у наявності контактів з УПА. Він отримав 10 років спецпоселення на Колиму, хоча його участь у збройних антирадянських діях ніколи не була доказана. Після цьо­го він отримав ще 5 років вигнання в Магадан. Там Ва­силь зустрів красиву волинянку Марію, одружився з нею і в них народився син Тарас. У 1958 році подружжя по­вернулось на Україну, оселившись в Косові. Наступного року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франкі­вську. Проте уповноважені у справах релігії довго не доз­воляли йому стати священиком.

За колючим дротом Романюк спілкувався з різними людьми, почав вивчати Святе письмо і релігійну літера­туру. При поверненні на Україну він не був занесений в список "лояльне духовенство" і тому службу на парафіях почав аж в 1964 році. А через 8 років його знову розпоча­ли переслідувати. У той час о. Романюк мав парафію саме в нашому селі. Преподобний о. Василь був заарештова­ний 20 січня 1972 року за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді, на цей раз справді активній. В ході слідства та суду він не відмовлявся від своїх переконань і в результаті був засуджений на 7 років тюрми в Мор­довії та на 3 роки в Якутії. Вийшов на волю у 1982 році з підірваним здоров'ям, пізніше померла його дружина.

Василеві не дозволяли правити. Він писав листи в різні міжнародні організації, був підтриманий Мстиславом, президентом Рейганом. Певний період був дисидентом, був прийнятий в Білому Домі, виступав в Канадському парламенті. Згодом на Україні почалися прогресивні зміни. У квітні 1990 року отець Василь був возведений у сан арх­імандрита з чернечим ім'ям Володимир і прийняв архіє­рейське свячення з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. 1991 року він очолив місійний відділ Патріархії УПЦ. У жовтні 1993-го, по упокоєнні Патріарха Мстислава, Всеукраїнський православний Собор УПЦ КП обрав о. Володимира предстоятилем Церкви із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України.

14 липня 1995 року Патріарх помер. Було оголошено про його вічний спочинок на Байковому цвинтарі, але в останій час процесія повернула до Собору Святої Софії, де його біля одного із входів і було похоронено. 18 липня ще називають "чорний вівторок", так як за непродума­ним наказом тодішньої влади була пролита людська кров.

Після арешту священика о. Романюка, парафію в селі обслуговував Снятинський декан о. Коморник. В той пе­ріод гостро стояло питання про передачу церковного майна у власність держави, закриття церкви у зв'язку з "аварійністю". Обов'язки церковного скарбника від Сви-щука Юрія Миколайовича перебрав Івасюк Василь Іва­нович (Процишин), а головою церковного комітету тоді був Семотюк Василь Дмитрович (Глимей). Треба віддати належне зусиллям цих людей, особливо Івасюку Василю Івановичу, у вирішенні тогочасних релігійних проблем. У період тимчасового закриття церкви Івасюк добився в Станіславі відкриття храму на три дні Великодніх свят. З приводу релігійних та майнових питань доводилось їзди­ти не тільки в область, а й у Київ та Москву (разом з Семотюком В. Д.).

Завдяки зусиллям Василя Івасюка вперше в районі здійсне­но електрофікацію Божого Храму, обгороджено церковну територію, організовано внутрішній ремонт церкви, до чого залучено малярів з м. Чернівці. Велику допомогу надав Ле-^Л " > люк Роман Іванович у виготовлені трафаретів та різних форм. Він особисто, як здібний місцевий художник, оздобив стіни церкви образами та картинами власної роботи. Ми повинні вдячно вклонитися цим людям за їхню патріотичну та хрис­тиянську жертовність...

З ряду причин, в основному із-за втручання держави в релігійні питання, ускладнення відносин між отцем та комі­тетом, Василь Івасюк відійшов від виконання церковних обов'язків, касиром став Івасюк Іван Ілліч, якого поміняв Фроляк Петро Юрійович. Пізніше, з певних причин пара­фію покинув і о. Коморняк. Із Завалля на парафію у Прутів-ку в 1979 році прийшов о. Василь МорОз, уродженець с. Раковець Городенківського району. З 1978 року був насто­ятелем церкви в с. Підвисоке, далі в с. Завалля. Помер 18 грудня 1999 року. В 1992 році обслуговувати православну громаду села було направлено о. Миколу Курилюка.

Прикрим і болісним явищем в селі, яке почалося після розвалу імперії в 1991 р., стали міжконфесійні супереч­ки. Вони внесли непорозуміння серед людей, що спричи­нило до поділу сільської громади на православну і греко-католицьку частини.

До речі, 22 січня 1990 року на Галицькому Соборі була відроджена Українська Автокефальна Православна Цер­ква; 25 квітня 1990 року рішенням сесії обласної ради поновлена в правах Українська Греко-Католицька Церк­ва, в червні 1990 року на Соборі в Києві було обрано першого Українського Патріарха УПЦ Київського Патрі­архату Мстислава.

До цього люди жили спокійно, молилися Богу в церкві, яку побудували колись їхні прадіди. Непорозуміння на релігійному ґрунті раніше ніхто не передбачав. Однак, прийшла війна, настали великі зміни. Західну Україну "навічно" приєднали до Радянського Союзу, який був дер­жавою атеїстичною, але, певною мірою знайшов спільну мову з Російською православною церквою. Як уже зга­дувалося, в 1946 р. у Львові склали ухвалу про приєднан­ня, не питаючись волі самого народу. Тих священників, які прийняли православ'я, залишили на своїх парафіях, а тих, котрі відмовились, заарештували і відправили в Сибір, багатьох — розстріляли. Народ ходив до церкви не звер­таючи уваги на те, що йому накинуто силою. Молився і вірив, що прийдуть кращі часи. Така ситуація створи­лась і в нашому селі. Люди мовчали, помаленьку приви­кали і згодом почали навіть забувати свою історію. Адже пройшло майже півстоліття.

До греко-католицької парафії був запрошений урод­женець Прутівки, священик о. Василь Бобер; в церкві правив православний священник о. Микола Курилюк. На Благовіщення 7 квітня 1993 року греко-католики по­чали щонеділі та в свята правити Службу Божу біля могили, закладеної в пам'ять борцям за волю України. Відправи проходили і влітку, і взимку, і в погоду, і в дні негоди.

Проходять свята, неділі... Громади почали нервувати, взаємні звинувачення посилювались. Почалися відправи біля каплички, окреме свячення Паски, окремі похорони й інші ритуали. Щоб не зустрічатись між собою на одно­му подвір'ї, був визначений час відправ, як в одних так і в других.

Тривалий час прикладалося дуже багато зусиль, щоб і  друга конфесія користувалася храмом. Сприяння не відчу­валось ні від районної, ні від обласної адміністрацій. До­водилось звертатися в Комітет у справах релігії і церкви Верховної ради та навіть до ООН. Наполегливість в пи­танні вирішення цієї проблеми особливо проявили отець Василь Бобер, Микола Кейван, Іван Семотюк, Василь Волощук, інші односельчани. Завдяки їм позитивно вирі­шилося питання і в 1996 році вперше в районі почалося почергове Богослужіння обох конфесій в церкві. Про цей шлях до єдності у вірі, аргументовано упорядкувавши багато документального матеріалу, розповів у книзі "Тер­нистий шлях до рідного храму" М. Кейван.

Свідченням певного примирення та взаємопорозумін-ня, завдяки значним зусиллям Лелюка Романа Івановича, Кузика Петра Миколайовича, Іванійчука Миколи Дмит­ровича, Калитчука Петра Юрійовича, є проведення ос­танніх зовнішнього та внутрішнього ремонтів церкви; ви­користання зібраних в парафіян коштів на спільне вико­нання всіма віруючими робіт на влаштування відмосток та доріжок й організації харчування найманих спеціалістів.

Воістину, Бог єдиний, тільки стежки до нього різні. Слід й надалі молити Всевишнього, щоби в нас завжди панува­ли християнська любов, злагода і взаєморозуміння, такі необхідні умови для збереження миру і нашої соборності.

  

ІІ. Архітектор

Васи́ль Нагі́рний (11 січня 1848, с. Гірне (Стрийський район, Львівська область) — 25 лютого 1921, Львів) — видатний український архітектор та громадський діяч кінця XIX — початку XX століть. Засновник товариств «Славія», «Народна торгівля», «Сокіл», «Зоря», «Дністер», «Народна Гостиниця», «Товариство для розвою руської штуки». Архітектурна спадщина В.Нагірного налічує кілька сотень об'єктів, серед яких церкви, каплиці, парохіальні будинки, громадські та приватні будівлі.

Біографія Народився в сім'ї середньо-заможних господарів Степана і Анни Гриньовських. Мати померла, коли Василю було півтора року. Після другого одруження батька, його опікуном стала баба (батькова мати), яка була не тільки годувальницею для онука але й життєвим наставником та порадником. Саме вона прищепила хлопцеві любов до своєї віри та народу.

Шкільні роки

Після чотирьох років сільської школи-дяківки, зимою 1859 р., батько відвіз Нагірного у Стрий, де записав на другий курс першого класу народної школи. Будучи у першому класі реальної школи — втратив батька і мусив сам заробляти собі на життя приватними лекціями.
Після закінчення трьох класів реальної школи, у 1866 р., Василь Нагірний поїхав до Львова з метою продовжити навчання у четвертому класі. Приїхавши до Львова, не маючи ні знайомих, ні достатньо грошей на прожиття він був прийнятий до новоствореної бурси при «Народнім Домі». Проте, провчившись один чи півтора місяці в бурсі, покидає її і, не маючи можливості записатись до четвертого класу реальної школи, вступає на дворічні педагогічні курси, де навчається один рік. З початком нового шкільного року Василь Нагірний вступив до четвертого і п'ятого класу реальної школи і утримуючись з приватних лекцій закінчив її у 1870 р. У своїх спогадах Нагірний писав, що навчання у вищих класах реальної школи належать до найприкріших у його житті. Йому бракувало всього, що було необхідне не тільки для навчання але й для життя. Він не мав ані однієї книжки, ані що їсти. Не раз жив кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів. Під час тріскучої зими ходив у легкій, майже літній, одежині. Була крайня біда, однак охота до науки поборювала все лихо.

 

Студентські роки

У 1870 році Василь Нагірний вступив як слухач до «Технічної академії», де став членом товариств «Академічний кружок» і «Дружний Лихвар», поставивши собі за мету злучити їх в один. Але його бажання не здійснилося, бо провчився в академії лише рік. Протягом того року йому вдалося дістати лекцію в приватній гімназії проф. Тшашковського, де викладав рахунки і руську мову. Заощадивши трохи грошей з заробітків у цій гімназії, після закінчення першого року, у вересні 1871 р. поїхав до Цюріха, де вписався на підготовчий курс до політехніки, а у 1872 р. перейшов на відділ будівництва.

Професійна діяльність

Після закінчення навчання в політехніці, у 1875 р., Василь Нагірний працював довший час у бюро свого професора Штадлєра в Цюріху при укладанні різних конкурсних проектів, пізніше в будівельному уряді у Вінтертурі при будові кантональної техніки, у приватного архітектора Шефера в Арав, а останні чотири роки перебування в Швейцарії (до 22 серпня 1882 р.) — у будівельному уряді в Цюріху.

Одразу після приїзду до Львова, восени 1882 р. Нагірний взявся до роботи над проектуванням церков. Перша церква, взірцем для якої послужив Софійський Собор в Царгороді, була побудована в Яричеві Малому. Пізніше з його бюро вийшли проекти для будівництва церков в Перегинську, Луці, Ракові, Черневі, Вороблику, Острові біля Кристинополя, Олеську, Мостах Великих, Завалові та інші дрібні роботи, як проекти іконостасів та і парохіальних будиночків. Можна тільки дивуватись неймовірній енергійності і працьовитості цієї людини, адже на 1898 р. припадає закладення вже 54-ї його церкви (в Яворові), до 1902 р. Василь Нагірний виготовив проекти для сотні церков, вісімдесят три з яких муровані, а всього за його проектами побудовано більш як 200 церков.

 

Громадська діяльність

У 1883 році, разом з Євгеном Дудикевичем, Северином Держко, Левом Павенцьким, Корнилом Устияновичем і Іваном Костецьким заснував Товариство «Народна Торгівля». Будучи директором цього товариства, намагається усіляко підтримати і утвердити економічний статус українців. У 1886 р. вийшов з друку його «Порадник для крамниць», де Нагірний докладно описує як відкрити власну крамницю, які кошти для цього потрібні, а також подає зразки необхідних документів. Відомий львівський міщанин Михайло Галібей, в одній зі своїх публікацій, навіть назвав Нагірного «батьком галицької кооперації».

У 1884—1900 р. За ініціативи і активної участі Василя Нагірного були засновані товариства руських ремісників «Зоря», «Дністер», «Сокіл», «Народна Гостиниця».

У 1885—1890 рр. Василь Нагірний обіймає посаду головного редактора газети «Батьківщина», де як фахівець вміщує кілька статей, що стосуються будівництва: «Як класти помости, аби охоронити їх від гриба», «Коли рубати будівельний матеріал?», «Дещо про будову церков», «Дім громадський».

У 1898 році, разом з Іваном Трушем, Михайлом Грушевським та Юліаном Панькевичем засновує «Товариство для розвою руської штуки», на перших зборах якого Василя Нагірного одноголосно вибрано головою. Це товариство мало великий вплив на подальшу долю галицької архітектури та мистецтва в цілому.

1907 року з ініціативи Василя Нагірного у Львові постало товариство українських робітників «Сила». Першим його головою був В. С. Нагірний.

 

Родина

25 листопада 1884 року, Василь Нагірний одружився з донькою пароха, властителя селища Рудно Євгена Дудикевича — Марією. Серед чотирьох їхніх дітей: найстарший — Євген, після закінчення політехніки став відомим архітектором і гідно продовжував справу церковного будівництва в Галичині, так вдало розпочату батьком; Євстахій, скінчивши Торговвельну академію, був інспектором «Народної Торгівлі»; донька Анна вийшла заміж за суддю Сафата Рабиновича; наймолодша — Софія, скінчила факультет філософії в університеті.

 

 

 

 

Спадщина

Помер Василь Нагірний 25 лютого 1921 р. і був похований на Личаківському кладовищі у Львові. Його архітектурна спадщина налічує кілька сотень об'єктів, серед яких церкви, каплиці, парохіальні будинки, громадські та приватні будівлі. Найбільш цінними є сільські церкви, що становлять більшість серед його творів, в основі у яких покладений візантійський стиль.

Творчість

Церква у с. Вербляни, 1907 р.

Оглядаючи доробок Василя Нагірного, особливий акцент необхідно зробити на проектах українських церков. Адже, за період творчості архітектора (1882—1918) — кожна четверта церква у Галичині, була побудована за його проектом.

Церква у с. Черниця

Повернення Нагірного до Львова співпало з періодом національно-суспільного піднесення на галицьких землях, де він, як фахівець, знайшов ланку для втілення таланту. Фактично він перший зробив спробу на професійному рівні створити оригінальну форму української сакральної споруди. Прагнучи творити новий напрямок В.Нагірний пробує поєднати в одному різні стилі, беручи за основу візантійський, дбаючи про збереження традицій обряду. Працюючи одночасно як з деревом так і каменем, намагається виявити найбільш характерні форми, що відповідають даному матеріалу, створити самобутню та оригінальну пластику. Проте, найбільший пласт його творчості складають муровані церкви.

Однобанні церкви

Взявши за основу хрещато-банну конструкцію, архітектор максимально спрощує структуру храму і надає їй візантійського характеру з елементами класицизму. Таким чином, врахувавши скромні економічні можливості українського населення, він запропонував просту, компактну, бездоганну з інженерно-технічного боку сакральну споруду,  яка                        Церква            у с. Надітичі, 1914 р      вимагала відносно малих коштів та кількості будівельних матеріалів. Тим не менш, кожна церква вирізняється своєю вишуканістю та неповторністю форм. До них можна віднести муровану церква Св. Дмитра в с. Дмитре біля Щирця, побудовану 1898 р. хрещату в плані. Споруда має вісім гранчастих пілонів на кутах рамен, головна нава перекрита восьмибічною банею на четверику, бічні рамена прямокутної форми з вікнами по боках. За своїм планувальним вирішенням подібні: церква Св. Дмитра, в селі Мальчиці, побудована 1908 р., церква Воздвиження Чесного Хреста в Підгородищі з 1908 р., церква Св. Миколи в Лучинцях 1903 р. і церква Преображення Господнього в Сасові 1898 р. Остання відрізняється лише восьмибічною апсидою.

Величава церква Св.Івана Богослова в селі Суховоля, побудована 1912 р. Споруда хрещата в плані, з північного та південного боків до півкруглої апсиди прилягають захристя та ризниця, головна нава перекрита хрестовим склепінням з круглою банею, бічні рамена прямокутної форми з вікнами по боках. Церкви з аналогічним об'ємно-просторовим вирішенням побудовано також в Гнилиці,  Гологорах та Лисичинцях.

Дуже своєрідна за планувальним вирішенням, церква Покрови Пресвятої огородиці, розміщена на краю містечка Бібрка, побудована 1906 р. Будівля симетрична відносно повздовжньої осі, з великою банею над головною навою, в основі якої лежить квадрат, бічні рамена мають півкруглу форму, головна та бічні апсиди мають вигляд стиснутих циліндрів. Не менш оригінальні однобанні церкви за проектами Василя Нагірного побудовано в Надітичах, Жовчеві та Білому Камені.

Церква у с. Лівчичі, 1906 р.

Церква у м. Славське, 1901 р.

Церква у с. Суховоля, 1912 р.

Церква у м. Бібрка, 1906 р.

 

Трибанні церкви

Церква у с. Миколаїв, 1903 р.	Церква у с. Перегноїв, 1907	Церква у с. Червоне, 1886 р

 

Трибанні церкви Василя Нагірного відрізняються вираженою чотирикутною в плані навою, до якої примикають з північної та південної сторін бічні рамена, а зі східної та західної — вівтар і бабинець, масивними восьми або чоритибічними підбанниками та своєю насиченістю бань, по периметру яких врізані арчасті вікна. Вони в свою чергу підкреслені вигнутим карнизом, на зразок Володимирського собору в Києві. Як приклад, можна назвати церкви Собору Пресвятої Богородиці в Утішкові (1908), Покрови Пресвятої Богородиці в Миколаєві, що біля Винників (1903), Введення в Храм Пресвятої Богородиці в Перегноєві (1907).

.

На особливе місце слід також поставити церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1891) в Балучині Буського району та св. Кузьми і Дем'яна (1886) в Червоному Золочівського району. Маючи ідентичне об'ємно-планувальне вирішення, вони різняться лише архітектурними деталями.

Автор неодноразово у своїх публікаціях звертав увагу на властивості матеріалу, «бо те що виконується наприклад з дерева, не конче дасться виконати з каменя і навпаки.» (Нагірний В. Кілька слів в справі будівель церковних // Діло.— Львів, 1905.— Ч.225.— С.1) На відміну від попередніх, в цих спорудах застосовується прийом, властивий винятково мурованим об'єктам — коло, яке неможливо застосувати в дереві. Півкуляста баня спирається на округлий підбанник, який в свою чергу врізається в дах. Округлу форму має також і вівтарна частина, до якої приєднані захристя з північного і південного боку. Споруди оздоблені пілястрами, колонами та розкішним карнизом. Бічні рамена завершуються подвійними арчастими вікнами. Внаслідок поєднання тридільного простору та хрещатого плану, була утворена об'ємно-просторова композиція, що як ніяка інша, гармонійно поєднує основні традиції галицької архітектури та модерного трактування щодо відповідності форми і матеріалу.

П'ятибанні церкви

Поява мурованих церков з банями, уложеними на кутах центрального квадрату, в Галичині належить В.Нагірному, який виходив з того, що цей тип має візуальну перевагу над першим, в якому бані ставились над вівтарем, навою, бабинцем і бічними раменами — крайні бані не заступають центральну. Одна з найгарніших мурованих п'ятибанних церков Нагірного побудована в Тухлі. Також церкви на п'ять бань побудовані в Черневі (за зразком Софійської церкви в Царгороді), Вороблику Королівському, Токах, Калуші, Долині,Стоянові, Східниці, Мостах Великих, Берездівцях, Судовій Вишні, Олеському та інших місцевостях. Найбільша — в Яворові.

Церква у с. Тухля, 1904 р.

Церква у с. Стоянів, 1913 р.

Церква у м. Олесько, 1891 р.

Каплиця біля церкви у м. Олесько, 1891 р.

 

Висновки

1.      Працюючи  над даним проектом, ми зробили ряд висновків про те, що розпочата нами справи сприятиме духовному та культурному пробудженню підростаючого покоління, а також кожен з нас зробив внесок у сферу громадянського виховання, а саме у процес становлення ціннісних життєвих орієнтирів.

2.     Проект  успішно реалізовується у стінах рідної школи і отримує схвальні відгуки педагогічної громади, учнів, населення. Надбанням проекту є зібрані матеріали для вчителів історії з питань навчання учнів історії рідного краю. Кожен з учасників проекту своєю працею забезпечив собі глибоке самоствердження та проявив свою громадянську позицію.

Додатки